|
|
Історія Храму
Сторінками історії
988 р. Великий князь Київський Володимир Святославович запроваджує християнство в Русі-Україні.
1051 р. Монахами Антонієм та Феодосієм засновано Києво-Печерську лавру.
1054 р. Відбувся поділ християнства на католицизм (з центром в Римі, очолюваний Папою) та православ’я, до якого пристали Константинопольська, Антиохійська, Олександрійська і Єрусалимська Церкви. Оскільки Київська Митрополія була складовою частиною Константинопольської Церкви на території Руси-України.
1157 р. Помирає великий князь Київський та князь Суздальський Юрій Долгорукий, що викликало повстання в Києві та інших містах Руси-України проти утисків та домагань суздальських бояр і феодалів, що осіли на Київській землі. Син Юрія Долгорукого, Андрій Юрійович (Боголюбський), який отримав від свого батька уділ у Вишгороді, тікає на Суздальщину, забравши з собою багато цінностей, в тому числі Вишгородську ікону Божої Матері, яка пізніше стала святинею Московської держави та Російської імперії під назвою «Володимирська».
8 березня 1169 р. Суздальський князь Андрій Юрійович (з блюзнірським прізвищем Боголюбський), під час Великого посту захоплює Київ. Два дні іде грабунок Києва – забирали цінності з церков та монастирів: ікони, книги, ризи, дзвони. Підпалювали церкви, людей убивали, брали в неволю. Це було зроблено для того, щоб Київ знищити як політичний центр всієї Руси-України. Після повернення з Києва, Суздальський князь Андрій Юрійович намагався створити с окрему митрополію, проте Константинопольський Патріарх категорично відмовив. Почав називати себе Великим князем, без освячення і згоди Київського Митрополита.
1299 р. Митрополит Київський і всієї Руси Максим всупереч канонічного статусу переносить свою резиденцію до Володимира, політичного центру Володимиро-Суздальського князівства. Порушивши право Константинопольського Патріарха на зміну місця осідку, цим фактично закладено одну із передумов поділу єдиної митрополії Київської і відокремлення від неї Московської.
1303р. Галицько-Волинський князь Юрій Львович, з благословення Константинопольського Патріарха, запроваджує окрему Митрополію для Галичини. Придніпровські землі залишилися при Київській Митрополії.
1325 р. Київський митрополит Петро переносить кафедру митрополії з Володимира до Москви, центру удільного князівства, що робить Москву політичним центром всієї Володимиро-Суздальщини.
1340 р. Польський король Казимир розпочав перший похід на Галичину, але змушений був повернутися. Під час цього походу з тимчасово захоплених міст Галичини вивозять багато різноманітного добра, в тому числі ікону Божої Матері, прислану Константинопольським Патріархом при створенні Галицької Митрополії. Ця ікона стала святинею Польської держави під назвою «Ченстоховська». Символічно, що дві ікони України стали святинями Росії та Польщі.
1448 р. Собор єпископів так званої Московської митрополії поставив окремого митрополита Іону. Цим актом колись єдина Київська митрополія розділилась. Без благословення Константинопольського Патріарха проголошено автокефалію Московської Митрополії, яку Константинополь не визнав.
1589 р. Московська Митрополія проголосила себе Патріархією, силою примусивши Константинопольського Патріарха Єремію II, який перебував з візитацією в Москві, дати на це згоду. Патріархом Московським стаз напівграмотний відставний солдат в чернецтві Іов. Поставлення Московського Патріарха було довершено в неканонічний спосіб, без собору Патріархів Східних Церков. Якщо пізніше це було виправдано, то аж ніяк не можна виправдати брутальний тиск Бориса Годунова на Вселенського Патріарха Ієремію II з точки зору християнської моралі. 1593 року собор Східних Патріархів окреслив канонічну територію Московської Церкви без Київської Митрополії, надавши Московському Патріарху п’яте місце за рангом Східних Патріархів. Це рішення щодо Московської Церкви ще раз підтвердив Константинопольський Патріарх Димитрій І в листі до Московського Патріарха Пимена в 1990 році, в якому ще раз нагадав, що Константинопольська Церква визнає «святу Російську Православну Церкву в межах 1693 року».
1596 р. Київський митрополит Михайло Рогоза в Бересті разом з деякими єпископами проголошує унію Київської Митрополії з Римо-Католицькою Церквою. Ієрархи Львівський і Перемишельський на православному соборі в Бересті підтверджують свою вірність Святому Православ’ю. На захист прав православних стає великий український князь Констянтин Острозький. Єдина до того православна Київська митрополія розділилася.
1654 р. Укладено Союз України та Московського царства на підставі рішень Переясловської ради. Згідно цього договору права Київського митрополита залишаються без змін. Проте Київський митрополит Сильвестр Косів протестує проти Переясловської угоди заявляючи, що «з московською варварією ніколи не об’єднаємось» і відмовляється заприсягатися московському цареві.
1658 р. Гетьман Виговський підписує Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, з яким місця в Сеймі отримують Київський Митрополит та владики православних єпархій (єпископи). Православна віра зрівнювалася з католицькою, а унія ліквідувалася. Ці пункти трактату не були здійснені.
1659 р. За Переяславською угодою Юрій Хмельницький, що змінив на посту гетьманування Івана Виговського підписує сфабриковані статті Переясловського договору 1654 р. в яких окремим пунктом проводиться підпорядкування Київського митрополита Московському Патріарху. Якраз цього пункту не було в договорі 1654 р.
1665 р. Гетьман Брюховецький підписує «Московські статті», за якими ще раз підтверджувалася підлеглість Київської Митрополії Константинопольському Патріарху, але самих Київських Митрополитів присилали від імені Московського Патріарха.
1685 р. За згодою гетьмана Самойловича Київський Митрополит Гедеон висвячується Московським Патріархом.
1686 р. Московський Патріарх за хабарі купив згоду Константинопольського Патріарха Діонісія підпорядкувати Київську Митрополію Московській Патріархії.
1687 р. Собором Константинопольської Церкви визнано неканонічність підпорядкування Київської Митрополії Московській Патріархії, за що Діонісія позбавлено Патріаршого Престолу. Розпочалося мракобісся ортодоксальної синодальної московської Церкви в Україні, що ледве не призвело до повного знищення духовності української нації, бо все освітнє і культурне життя в Україні опинилося в її руках. Знищуються всі права та привілеї Київської Митрополії, вона перетворюється в звичайнісіньку єпархію Московської Церкви. Із під влади Київського Митрополита вилучається Києво-Печерська Лавра, інші монастирі, підпорядковуються Московському Патріарху. Згодом Київські митрополити понижуються в сані до архиєпископів. Цей титул відновить лояльна до українців імператриця Єлизавета. Церковні книжки, видані в Україні, заборонялося ввозити в межі Московського царства.
1700 р. Московський цар Петро І ліквідує Московське Патріаршество і робить Церкву синодальною. Цей акт перетворює московську Церкву на урядове знаряддя Російської держави.
1709 р. За наказом російського царя Петра І ієрархи Київської Митрополії піддають церковній анафемі гетьмана І. Мазепу, який багато зробив для української Церкви і її розвитку. Споруджені гетьманом І. Мазепою храми зараз є перлинами українського барокко.
1710 р. В Київській Митрополії Московського Патріархату вводиться церковна цензура. З українських церковних книжок вилучаються слова, які здаються московським духівникам єретичними і не відповідними православ’ю.
1720 р. Впроваджується указ, за яким українське друкарство переводиться на московський взірець, і тільки на «вєлікороссійском нарєчіі». Вилучаються церковні книжки українського друку. Друкарні Києво-Печерської лаври заборонено друкувати українську граматику для шкіл. В Російській імперії починає діяти так звана «Єкатиркненська комісія уложення». Київське духовенство склало 75 пунктів, своєї петиції до цієї «Комісії» про відновлення прав і привілеїв, стародавніх звичаїв Київської митрополії. В Синодальній комісії ці прохання відхилили.
1770 р. Київський Митрополит всі єпископи призначаються з Москви, і тільки росіяни за національністю.
9 лютого 1763 р. митрополит Арсеній (Мацієвич) – причислено до лику святих 2000р РПЦ(!) – виступив з протестом проти відібрання монастирських маєтностей у державний скарб й проголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри». Розлючена Катерина II наказала його заарештувати і доставити їй для особистого допиту. Але святий Арсеній не злякався коронованої особи і сміливо вказав їй на згубність політики, спрямованої проти Православної Церкви. За це святого катували, заткнули кляпом рота і в такому стані тримали до суду, який почався 1 квітня 1763 р. –позбавлено сану й заслано простим ченцем до Свято-Микільського Карельського монастиря (у 37 км від Архангельська). Але святий не скорився. У 1766 році за доносом святий був підданий повторному суду вже як політичний злочинець. Наприкінці 1767 року його було позбавлено й монашества, засуджено до смертної кари. Але по «милосердію» Катерини II він був помилуваний, і під ім`ям «Андрея Враля» 8 січня 1768 p. був у 70-річному віці ув`язнений до каземату фортеці у Ревелі (нині — Таллінн, столиця Естонії). Там святий Арсеній був замурований у холодному кам`яному мішку (3 на 2 м), і лише у маленьке віконце йому зрідка подавали злиденну їжу. Ніхто не мав права заходити до святого Арсенія, йому навіть не давали ніякого одягу. Він терпів тут тяжкі муки протягом 4 років і врешті упокоївся 28 лютого 1772 року. АНАФЕМА на Катерину ІІ є чинною до сьогодні.
1783 р. В Києво-Могилянській академії, що була центром українського духовного життя, вводиться навчання тільки російською мовою.
1800 р. Московський Синод видає указ, за яким забороняється будувати церкви в стилі українського бароко.
1810 р. Києво-Могилянську академію закривають і на її місці створюють Духовну Академію, яка перестає бути осередком українського духовного життя.
1921 р. У Києві відбувся перший Всеукраїнський Православний собор, що проголосив створення Української Автокефальної (тобто незалежної від Московської Патріархії) Православної Церкви. Митрополитом Київським Собор проголосив українця Василя Липківського. Багато єпархій України визнали УАПЦ і ввійшли до її складу.
1930 р. Розпочинається ліквідація УАПЦ.
1937 р. Завершується ліквідація УАПЦ. Розстріляно колишнього митрополита УАПЦ Василя Липківського. Колишній митрополит Микола Борецький вмирає в Ленінградській психіатричній лікарні. Митрополита Івана Павловського вислано в Казахстан, де він і помер.
1941 р. Відновлюється діяльність УАПЦ на чолі з архиєпископом Полікарпом.
1946 р. Відбулася друга ліквідація УАПЦ. Ліквідовується Українська Греко-Католицька Церква. Православна Церква в Україні повністю підпорядковується Московській Патріархії під назвою Екзархат України Московської Патріархії Російської Православної Церкви. Після другої світової війни УАПЦ продовжує існування на еміграції в Сполучених Штатах Америки, Австралії, Південній Америці, Західній Європі, Канаді. УАПЦ в СІЛА до 1993 р. очолює митрополит Мстислав (Скрипник), а згодом Патріарх Української Греко-Православної Церкви в Канаді митрополит Іларіон (Огієнко) - професор, філолог, історик.
1989 р. Відновлюється діяльність УАПЦ в Україні.
1990 р. Архиєрейським Собором Московської Патріархії РПЦ Екзархат України перейменовано на Українську Православну Церкву Московського Патріархату.
6 червня 1990 р. На Першому Всеукраїнському Соборі УАПЦ утворено Київський Патріархат на чолі з першим Патріархом Київським і всієї України Мстиславом.
1990 р. Відновлюється діяльність Української Греко-Католицької Церкви.
1991 р. На Соборі УПЦ Московського Патріархату Екзарх РПЦ в Україні митрополит Філарет висловився за незалежність української Церкви від Московської Патріархії.
1992 р. Синод РПЦ розглянув питання про надання незалежності УПЦ і не задовольнив його. Позбавив митрополита Філарета єпископського сану і чернечого достоїнства,
25-26 червня 1992 р. Відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому прийнято рішення про об’єднання УАПЦ та УПЦ в Українську Православну Церкву Київського Патріархату.
11 червня 1993 р. Помер Святійший Патріарх Київський і всієї України Мстислав.
1993 р. На Соборі УПЦ Київського Патріархату Патріархом Київським і всієї України обрано Володимира (Романюка).
14 липня 1995 р. Помер Святійший Патріарх Київський і всієї України Володимир. Влада не дозволила поховати Патріарха Володимира на території собору Св. Софії. Траурну процесію брутально розігнала влада.
1995 р. На Помісному Соборі УПЦ КП Патріархом Київським і всієї України обрано митрополита Філарета (Денисенко). |
Історія Храму
Сто два роки минуло з дня урочистого закладання Храму святої мучениці цариці Олександри в Херсоні. Протягом століття доля храму була прямим відображенням часу на зламі епох. Церква пережила все: період будівництва і розвитку, потім закриття, затим майстерні, і, нарешті, — відродження. Пройдемо разом довгою і складною, трагічною і щасливою дорогою до храму, перегорнемо сторінки історії. А розпочиналось все так. 31 травня(14 червня за н.ст.) 1898 року у Херсоні відбулась визначна подія: закладення домової церкви. В цей день поруч з будівлею 2—ї жіночої гімназії у красиво прибраному зеленню та квітами наметі відслужено молебень єпископом Новомиргородським преосвященим Мемноном, співав повний хор гімназисток під керівництвом вчителя співів М.М’якенка. Потім владика Мемнон власноруч встановив хрест на тому місці, де тепер знаходиться престол, покропив свяченою водою всю площу, відведену під церкву, і вклав під наріжний камінь металеву дощечку із вирізьбленим написом:" В ім’я Отця і Сина і Святого Духа засновується ця церква при Херсонській Мариїнсько— Олександрівській 2-й жіночій гімназії, на честь і пам’ять святої мучениці, цариці Олександри, при державі благочестивійшого государя Миколи 2 Олександровича, при святительстві високопреосвященного архієпископа Херсонського Іустина та преосвященного єпископа Мемнона при Херсонському губернаторі князі І.М.Оболенському, голові педагогічної ради А.І. Супруненку, міському голові І.І.Волохіні, начальниці гімназії А.С.Шиповій та голові будівельного комітету В.І. Волохіні, за проектом архітектора К.І.Квінто у літо від сотворіння світу 7406, від Різдва же Христова 1898, травня 31 дня. Амінь." На камені було висічено хрест і возлито освячений єлей.
Затим вдарив молотком по каменю херсонський губернатор і всі інші почесні гості, що знаходились на урочистостях. Церква споруджувалась виключно на приватні пожертви. Почин у цій справі зробили відомі у Херсоні меценати: АГ. та М. С. Тропіни, Е. А Чепурковська, Н. І. Спозіто, АФ.Пукалов, К.І.Габіхер. Голова будівельного комітету В.І.Волохін взяв на себе поставку за власний кошт всього будівельного матеріалу для храмової споруди: каменю, піску, вапна, заліза, лісоматеріалів. Згадаємо з вдячністю всіх, в т. ч. безіменних херсонців, добродіїв та фундаторів святого цього храму. І ось 25 серпня 1902 року відбулось освячення церкви святої Олександри. Невеличка ошатна церква порадувала вітражами на вікнах, мармуровим іконостасом, виконаним відомим скульптором Б.В.Едуардсом. Ікони писали художник з Академії мистецтв Г.А. Литвиненко та місцевий вчитель малювання К.П.Овчаренко. Стіни Храму зведені із місцевого каменю із застосуванням червоної цегли, що надало йому особливо парадного вигляду. На п'яти банях—маківках та дзвіниці під блискучим сонцем сяяли металеві хрести із дзеркальним склом. Загалом будівництво церкви обійшлося у 25 тис. карбованців та відкритий храм був того вартий, ставши окрасою центру старого Херсона. Після революції у 1921 році у нашому місті в церкві колишньої 2-ї жіночої гімназії була на парафія Української автокефальної православної церкви. 7 жовтня 1922 року ця релігійна громада церкви святої мучениці Олександри була зареєстрована у Херсонському виконкомі згідно заяви. До парафії належали 50 членів на чолі із священиком о. Кирилом Липовецьким. За деякими спогадами старих херсонців до громади і видатний письменник М.Чернявський, що перекладав для релігійних потреб псалми із церковнослов'янської на українську мову, відомий етнограф, музикознавець А. Грабенко (Конощенко), який добирав музику до співів. Але десь у 1927 -1928 рр. відомості про церкву зникають. Мабуть, спіткала доля всіх автокефальних храмів.
Починаються репресії, заарештовують як націоналіста М.Чернявського, про долю о. Кирила ми досі не маємо жодних даних. Приміщення церкви було передано (Херсонському педінституту. Понад 60 років святая святих – вівтар храму використовувався не за призначенням. Останнім часом це були майстерні загальнотехнічного факультету. На початку 1990 року на хвилі національного відродження, що торкнулася нашого Херсона, розпочалася довга і «легка боротьба невеликого гурту людей з місцевого товариства української мови їм. Т. Шевченка за повернення храму св. мучениці Олександри у лоно української автокефальної православної церкви. Було все: і відправи богослужінь у увалах, і співання духовних пісень на паперті церкви, і статті у місцевій пресі, походи до ректора педінституту, і пікетування облвиконкому, і перші хресні ходи через вул. Суворова до храму, і навіть, попередження властей про самоспалення одного із членів громади... Та правда була на боці вірних, і нарешті 20 квітня 1992 року відбулась урочиста церемонія передачі церкви святої мучениці Олександри громаді української автокефальної православної церкви. Символічно, що ця подія майже співпала Великоднім Святом, Святом Воскресіння. Воскрес і наш храм! Багато людей доклали чимало зусиль, щоб у храмі відновилось релігійне життя. Це, насамперед, перший голова парафіяльної ради і перший регент церковного хору В.І.Кисіль, парафіяни М.Шнайдер, В. Пацаль, О.Марущак, А.Деменський, Т.Добуш, О.Паталах, П.Ковальчук, священики о.Богдан, о.Роман та багато інших. У1997 р. громада зареєстрована як парафія Української православної церкви Київського патріарху. Настоятелем храму призначено о. Андрія Калиту. За кілька років для відбудови храму зроблено чимало: перекрито залізом дах, відновлено іконостас, здійснено розпис у вівтарній частині, встановлено світильники, придбано церковну утвар. При сприянні настоятеля о. Андрія і громади з нагоди 100-літнього ювілею закладення церкви св. Олександри у червні 1998 до Херсона завітав Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Вперше за своє сторіччя наш храм удостоївся великої благодаті приймати у себе Патріарха, який відслужив Божествену Літургію. Молимо і просимо Господа, щоб допоміг нам відновити первинну красу церкви, і віримо, що засяє на нашій Україні, в нашому храмі Божа благодать, і всі вірні, об'єднаються і будуть спільно прославляти Триєдиного Бога. Відродження храму проводжується, ще треба багато зробити, ми сподіваємося на щедрість жертводавців і працелюбність парафіян. Як в давні часи над храмом знову вознісся Хрест - непереможний Символ Віри. Церква святої мучениці Олександри знову стане окрасою міста Херсона.
Ольга Панчина
|
|
|
|