Cerkva.ks.ua
Головна Контакти Література Форум                                              Пошук   
Духовний скарб
Молитви :
  Акафiст подячний “Слава Богу за все”
  Акафіст до Пресвятої Богородиці ради чудотворної ікони Її «Всецариця»
  АКАФІСТ ДО ХРИСТОВИХ СТРАСТЕЙ
  АКАФІСТ СВЯТОМУ ДУХОВІ
  Малий молитовник

Житія святих :
  Святий Арсеній (Мацієвич)
  Блаженна княгиня Ольга
  Йосиф Оптинський старець з України
  Федір князь Острозького

Житіє свт. Арсенія Мацієвича

  Сьгодні Свята Українська Православна Церква вшановує пам'ять великого українського святителя Арсенія Мацієвича. Пропонуємо для духовного читання вашій увазі житіє цього мученика і поборника правди, викорінювача лукавства і великого молитовника перед Богом за всю Україну.
Святий Арсеній (світське ім`я — Олександр) народився близько 1697 року у м. Володимирі-Волинському, в сім`ї православного священика, котрий вів свій рід з української православної шляхти. У 1728 році закінчив повний курс навчання у Києво-Могилянській Академії. Під час навчання прийняв чернечий постриг у Богоявленському Братському монастирі, при якому була Академія. Останні курси слухав уже ієродияконом. Пізніше був висвячений на ієромонаха. У 1728-1729 pp. перебував у Києво-Печерській лаврі, з 1729 р. — у Свято-Троїцькому Іллінському монастирі у Чернігові, з 1730 р. — у Спасо-Преображенському монастирі (Новгород-Сіверський), звідки на прохання митрополита Тобольського і всього Сибіру Антонія (Стаховського) його було викликано до Тобольська на місце проповідника. У 1733 р. здійснив подорож до Устюга, Холмогор та Соловецького монастиря, де полемізував з ув`язненими там старообрядцями. Внаслідок цієї полеміки написав «Увещание к раскольнику», видане тільки у 1861 р. Не виключено, що після закічення «Могилянки» був направлений до Московської Слов`яно-греко-латинської Академії, але служив певний час при синодальному домі як екзаменатор ставлеників Московської єпархії. У 1734-1737 pp. брав участь у Камчатській експедиції як корабельний священик, плавав Північно-Льодовитим океаном. Звільнений з флоту через хворобу, св. Арсеній деякий час жив у Петербурзі, де був законовчителем тамтешнього сухопутного шляхетського кадетського корпусу, екзаменатором при Синоді, викладачем Закону Божого в гімназії при Петербурзькій Академії наук. З 1740 р. він відігравав помітну роль при члені Синоду та його «первоприсутствующем», єпископі Вологодському і Великопермському Амвросії (Юшкевичу), який тоді посідав перше місце в церковній ієрархії. Ці два ієрархи зблизилися, і єпископ Амвросій допомагав у подальшому святому Арсенію, якого у 1741 р. було висвячено на митрополита Тобольського і всього Сибіру. Під час перебування у Тобольську св. Арсеній реформував місцеву консисторію, захищав новонавернутих тубільців від визиску та переслідувань царських воєвод, а духовенство — від втручання світського суду. Суворий клімат тяжко відбився на здоров`ї святого Арсенія. У 1742 році у Петербурзі відбулася коронація імператриці Єлизавети Петрівни, на яку було викликано і Тобольського митрополита. 31 травня 1742 р. він був висвячений на митрополита Ростовського і Ярославльського й призначений членом Синоду. Це був найяскравіший період діяльності св. Арсенія. У Ростові він відкрив мощі митрополита св. Димитрія Ростовського (Туптала), дбав про написання його житія й сам узяв безпосередню участь у цьому, порушив справу про канонізацію Ростовського митрополита. Святий Арсеній відомий також як богослов. Виступаючи проти розкольників, він видав зі своєю передмовою і виправленнями «Феофилактово обличение поморским ответам» (М., 1745) та «Дополненное обличение ответов разкольнических пустосвятами выгорецки-ми 1723 р. предложенных» (1745). Пізніше він створив «Увещаніе бывшему Мошенскаго монастыря игумену Іоасафу, за раскол в соловецком заключении держащемуся...»(1734); антипротестантський твір «Возражение на пасквиль лютеранский, называемый Молоток на Камінь віри» (між 1745 і 1753), де підтримується книга «Камінь віри» Стефана (Яворського). Святий Арсеній був і добрим проповідником. У бібліотеці Ярославльської духовної семінарії було 12 томів його проповідей (всього 217 проповідей), з яких надруковано лише вісім. Одночасно святий Арсеній активно виступає проти світської влади, яка у XVIII ст. відверто втручається у справи Російської Православної Церкви, навіть пробує в деяких випадках реформувати її в протестантському дусі, прагне до безоглядного підкорення Церкви світській владі. Не бажаючи миритися з цим відвертим порушенням духу і літери Святого Письма, святий Арсеній ігнорує ряд постанов Синоду, домагається від Єлизавети І, щоб із Синоду були видалені світські особи, висловлюється за відновлення патріяршества тощо. У 1744 р. він був єдиним, хто відмовився скласти присягу, встановлену для членів Синоду, бо в ній було визнання найвищим суддею в церковних справах російського монарха. Св. Арсеній діяв цілком у дусі Святого Письма, Святої Традиції, оскільки жінка, навіть імператриця, не могла навіть формально очолювати Православну Церкву. Святий Арсеній завжди послуговувався українською мовою, і це теж не могло не насторожити імперську антиукраїнську самодержавну владу. Ще більше загострилися його відносини з царською владою, коли в часи Петра III та Катерини II розгорнувся відвертий наступ на Православну Церкву. У грубих формах відбувалася секуляризація церковних земель, яка супроводжувалася закриттям монастирів, гоніннями на ченців. 9 лютого 1763 р. святий Арсеній виступив з протестом проти відібрання монастирських маєтностей у державний скарб й проголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри». У березні того ж року скерував два донесення в Синод з цього приводу, де по-козацькому відчитав і Синод, і саму царицю за їхні антицерковні заміри. Розлючена Катерина II наказала його заарештувати і доставити їй для особистого допиту. Але святий Арсеній не злякався коронованої особи, дуже далекої від православ`я і елементарних моральних понять, і сміливо вказав їй на згубність політики, спрямованої проти Православної Церкви. За це святому заткнули кляпом рота і в такому стані тримали до суду, який почався 1 квітня 1763 р. Він тривав всього 7 днів, а вже 12 квітня йому було оголошено вирок: позбавити сану й заслати простим ченцем до Свято-Микільського Карельського монастиря (у 37 км від Архангельська). Але святий не скорився. Він голосно казав, що цариця несправедливо забрала у Церкви її землі, неправдою і на престол сіла, а цей престол мав дістатися царевичу Павлу Петровичу тощо. У 1766 році за доносом якогось монаха та солдата святий був підданий повторному суду вже як політичний злочинець. Наприкінці 1767 року його було позбавлено й монашества, засуджено до смертної кари. Але по «милосердию» Катерини II він був помилуваний, і під ім`ям «Андрея Враля» 8 січня 1768 p. був у 70-річному віці ув`язнений до каземату фортеці у Ревелі (нині — Таллін, столиця Естонії). Там святий Арсеній був замурований у холодному кам`яному мішку (3 на 2 м), і лише у маленьке віконце йому зрідка подавали злиденну їжу. Ніхто не мав права заходити до святого Арсенія, йому навіть не давали ніякого одягу. Він терпів тут тяжкі муки протягом 4 років і врешті упокоївся 28 лютого 1772 року. На лутці віконця він вишкрябав цвяшком вірша з Псалтиря: «Благо мні, яко смирил мя еси...» прот. Юрій Мицик



Блаженна княгиня Ольга, в святому хрещенні Єлена

В кінці темної ночі ідолослужіння, що затьмарила Руську землю, блаженна Ольга з’явилася, як зоря перед настанням світлого дня святої віри в Христа – “Сонця правди”. Блаженна Ольга походила зі знатного роду: вона була правнучкою Гостомисла – славного мужа, який правив у Великому Новгороді, поки, за його ж порадою, не покликали від варягів на княжіння руське Рюрика з братами. Батьківщиною Ольги було село Вибутське, що знаходиться нині поблизу міста Пскова, який на той час ще не існував. Батьки блаженної Ольги зуміли прищепити дочці ті правила чесного і розумного життя, яких самі дотримувалися, не дивлячись на своє ідолопоклонство. Ольга відрізнялася цнотливістю і світлим розумом, як це буде видно далі. Рюрик, помираючи, залишив після себе сина свого Ігоря ще малолітнім, тому й Ігоря, і саме княжіння, до днів повноліття сина, Рюрик доручив своєму родичу Олегу. Останній, зібравши значне військо і взявши з собою малолітнього спадкоємця князя Ігоря, відправився до Києва. Вбивши тут Аскольда і Діра, Олег підпорядкував собі Київ і став єдиним володарем варяго-руських володінь, зберігаючи княжіння для свого племінника Ігоря. У справах правління Олегу доводилося бувати то в Києві, то у Великому Новгороді. Князь же Ігор, досягнувши юнацького віку, любив займатися полюванням. Якось під час полювання він зайшов у межі Пскова. Висліджуючи звіра біля згаданого села Вибутське, він побачив на іншому березі річки місце, зручне для лову, але не міг туди потрапити через відсутність човна. Через деякий час Ігор помітив юнака, який плив у човні. Покликавши його до берега, він повелів перевезти його на інший берег. Коли вони пливли, Ігор, уважніше придивився до обличчя весляра і побачив, що це не хлопець, а дівчина. То була блаженна Ольга, що відзначалася своєю красою. Краса Ольги вразила серце Ігоря: у ньому розгорілася похіть і він почав спокушати її словами, схиляючи до нечистого плотського зближення. А блаженна Ольга, зрозумівши помисли Ігоря, який розпалився похіттю, перервала його бесіду, звернувшись до нього, ніби мудрий старець, з таким умовлянням: – Навіщо спокушаєшся, князю, задумуючи нездійсненну справу? Слова твої виявляють твоє безсоромне бажання наглумитися наді мною, але нехай не буде цього! Я про це і чути не хочу. Прошу тебе, – послухай мене і подави в собі ці безглузді і ганебні помисли, яких потрібно соромитися: згадай і подумай, що ти князь, а князь повинен ставитися до людей, як правитель і суддя, подаючи світлий приклад добрих діл. До якого ж беззаконня ти зараз наближаєшся?! Якщо сам ти, переможений нечистою похіттю, чинитимеш злодіяння, як же ти утримуватимеш від них інших і справедливо судитимеш своїх підлеглих? Залиш безсоромне бажання, якого цураються чесні люди. Тебе, хоч ти і князь, останні можуть зненавидіти за це і піддати ганебному осміянню. Знай, що, хоч я тут одна і безсила перед тобою, ти не здолаєш мене. Але якби навіть і здолав, глибина цієї річки буде моїм захистом: мені краще померти в чистоті, поховавши себе в цих водах, ніж зганьбити своє дівство. Заклики до цнотливості, з якими блаженна Ольга звернулася до Ігоря, напоумили останнього, пробудивши в ньому почуття сорому. Він мовчав, не знаходячи слів для відповіді. Так вони перепливли річку, а потім розлучилися. І здивувався князь великому розуму і цнотливості юної дівчини. Дійсно, подібний вчинок блаженної Ольги гідний подиву: не знаючи істинного Бога і Його заповідей, вона виявила такий подвиг у захисті цнотливості. Ретельно охороняючи чистоту свого дівства, вона напоумила юного князя, приборкавши його похіть, словами мудрості, достойними досвідченого мужа. Через деякий час після описаних подій, князь Ігор разом зі своїм родичем Олегом відправився до Києва з наміром утвердити там престол княжіння, що вони й зробили: вони стали княжити у Києві, а у Великому Новгороді та інших містах Руської землі, їм підвладних, посадили своїх намісників. Коли настав час одруження князя Ігоря, вибрали багато красивих дівчат, щоб серед них знайти достойну княжого палацу. Але жодна з них не привабила князя. Пригадавши цнотливу і прекрасну Ольгу, Ігор негайно послав за нею свого родича Олега. Олег з великою честю привіз Ольгу до Києва, й Ігор одружився з нею. Коли родич і опікун Ігоря – Олег – помер, Ігор почав правити самостійно. На початку свого княжіння Ігор вів постійні війни з навколишніми народами. Він ходив навіть на Царгород: захопивши багато країв грецької землі, він повернувся з цього походу зі здобиччю та славою6. Останок свого життя він проводив у тиші, маючи мир з прикордонними землями. В цей час у Ігоря народився від блаженної Ольги син Святослав, (у майбутньому – батько святого і рівноапостольного князя Володимира). І правив Ігор на великокняжім престолі в Києві благополучно. Багатство стікалося до нього в достатній кількості з багатьох місць, бо і дальні країни присилали йому багато дарів і данини. Смерть спіткала Ігоря таким чином. Користуючись миром, що наступив після багатьох воєн, Ігор почав обходити міста і області для стягнення звичайної данини. Прийшовши до древлян, він пригадав, що вони на початку його княжіння відступили від нього і лише після війни підкорилися йому знову: за це Ігор подвоїв їм данину, чим дуже обтяжив їх. Вони ж, засмутившись, почали радитися зі своїм князем Малом: – Коли вовк влізе до овець, то по одній може розтягнути все стадо, якщо його не уб’ють. Так і ми – якщо не вб’ємо Ігоря, він всіх нас погубить. Після цієї наради вони почали шукати слушного часу. І ось, коли Ігор відправив до Києва отриману від древлян данину, а сам залишився у них з невеликою кількістю дружини, древляни знайшли цей випадок зручним для себе: вони несподівано напали на Ігоря під містом Коростенем, убили дружину князя і його самого та поховали їх там. Такою була кончина князя Ігоря – доброго володаря областей Землі Руської, який вселяв жах навколишнім народам. Після смерті свого опікуна Олега, Ігор прожив тридцять два роки. Звістка про вбивство Ігоря, дійшовши до Києва, викликала нестримні сльози у Ольги, яка разом із сином Святославом оплакувала свого чоловіка. Плакали також і всі жителі Києва. Древляни ж, після вбивства Ігоря, склали такий зухвалий задум: вони хотіли віддати Ольгу за дружину своєму князеві Малу, а спадкоємця Ігоря, малолітнього Святослава, таємно вбити. Таким чином древляни думали збільшити владу свого князя. Вони швидко відправили на човні до Ольги двадцять нарочитих мужів, щоб вони просили Ольгу стати дружиною їхнього князя. А у разі відмови з її боку, їм наказано примусити її погрозами – щоб, навіть і насильно, вона стала дружиною їхнього господаря. Послані мужі по воді досягли Києва і пристали до берега. Почувши про прибуття посольства, княгиня Ольга покликала древлян до себе і запитала їх: – Чи з добрим наміром прибули ви, чесні гості? – З добрим, – відповіли останні. – Скажіть же, – запитала Ольга, – з якою метою ви прибули до нас? Мужі відповіли: – Нас послала до тебе древлянська земля з такими словами: “Не гнівайся, що ми вбили твого чоловіка, бо він, як вовк, крав і грабував. А наші князі – добрі правителі, які розширяють древлянську землю. Нинішній же наш князь незрівнянно кращий за Ігоря: молодший і красивіший, до того ж смиренний, велелюбний і милостивий до всіх. Піди ж за нашого князя – ти будеш нам господинею і володаркою древлянської землі. Княгиня Ольга, приховуючи свою печаль і сердечну тугу за чоловіком, сказала посольству з удаваною радістю: – Мені приємні ваші слова – адже чоловіка мені вже не воскресити, а залишатися вдовою для мене печально: я жінка, і не в змозі як слід керувати таким князівством; син же мій – ще малий. Отже, я з радістю одружуся з вашим молодим князем, бо я й сама ще не стара. Тепер ідіть, відпочиньте у ваших човнах. Вранці я покличу вас на почесний банкет, який влаштую для вас, щоб усім було відомо про причину вашого прибуття і мою згоду на вашу пропозицію. А потім я піду до вашого князя. Ви ж, вранці, коли прийдуть посланці кликати вас на бенкет, знайте, як вам потрібно зберігати при цьому честь князя, який послав вас, і вашу власну: ви прибудете на бенкет таким же чином, як прибули до Києва, тобто в човні, який кияни понесуть на головах, – нехай усі побачать вашу знатність і мою любов до вашого князя, заради якої я вшановую вас такою великою честю перед моїми людьми. З радістю древляни пішли до свого човна. Княгиня ж Ольга, бажаючи помститися за вбивство свого чоловіка, міркувала, як погубити їх. Вона наказала тієї ж ночі викопати глибоку яму у дворі біля заміського княжого палацу, в якому знаходилася прекрасна палата, призначена для бенкету. На ранок княгиня послала чесних мужів кликати сватів на бенкет. Вони ж, ніби безумні, сидячи в човні, говорили: – Ми не підемо пішки, не поїдемо ні на конях, ні на колісницях. Наш князь прислав нас у човні, тому й несіть нас на головах до вашої княгині. Кияни ж, сміючись над їхнім безумством, відповіли: – Наш князь убитий, а княгиня наша йде за вашого князя. І нині ми, як невільники, робимо наказане нам. І посадивши у маленькі човни поодинці, кияни понесли їх, надутих пустою гордістю. Коли принесли древлян на згаданий княжий двір, Ольга, яка дивилася з палати, наказала кинути їх до глибокої ями, приготованої для цього. Потім, підійшовши сама до ями і нагнувшись над нею, запитала: – Чи бажана вам така честь? Вони ж кричали: – О, горе нам! Вбивши Ігоря, ми не тільки не отримали від цього нічого доброго, але отримали ще злішу смерть. І наказала Ольга засипати їх живими в тій ямі. Зробивши це, княгиня негайно послала свого гінця до древлян зі словами: – Якщо ви дійсно хочете, щоб я пішла за вашого князя, то присилайте за мною посольство і численніше і знатніше, ніж перше. Нехай воно з честю веде мене до князя вашого. Якнайшвидше присилайте послів-мужів, поки кияни мене не стримали. Древляни з великою радістю і поспіхом послали до Ольги п’ятдесят знатних мужів, найвищих після князя старійшин древлянської землі. Коли вони прийшли до Києва, Ольга повеліла приготувати для них баню і послала із проханням, щоб посли, втомившись з дороги, помилися в лазні, відпочили, а потім вже прийшли до неї. Вони з радістю відправилися в лазню. І коли древляни почали митися, спеціально поставлені слуги одразу ж міцно заклали зовні зачинені двері, обклали лазню соломою та хворостом і підпалили. Так у лазні й згоріли древлянські старійшини разом зі слугами. І знову Ольга відправила до древлян гінця, сповіщаючи про своє швидке прибуття для одруження з їхнім князем і наказала приготувати меду, всякого пиття та їжі на тому місці, де вбили її чоловіка, щоб, прийшовши до них, звершити перед своїм шлюбом тризну, тобто поминальний бенкет за язичницьким звичаєм; і потім вже одружитися. Древляни на радості приготували всього вдосталь. Княгиня Ольга ж, як і обіцяла, пішла до древлян з великим військом, ніби готувалася не до одруження, а до війни. Коли Ольга наблизилася до стольного міста древлян – Коростеня, останні вийшли їй назустріч у святковому одязі, – одні пішки, інші на конях – і прийняли її з тріумфом і радістю. Ольга ж, перш за все, пішла на могилу свого чоловіка, де довго ридала за ним. Звершивши потім, за язичницьким звичаєм, поминальну тризну, вона повеліла насипати над могилою великий курган. Древляни сказали їй: – Господине-княгине! Ми вбили твого чоловіка за те, що він був немилостивим до нас, як хижий вовк. Ти ж милостива, як і наш князь, – тепер ми заживемо благополучно! Ольга відповіла: – Я вже не тужу за своїм першим чоловіком, звершивши над його могилою те, що потрібно було зробити. Настав час із радістю готуватися до другого шлюбу з вашим князем. Древляни ж питали Ольгу про перших і других своїх послів. – Вони йдуть слідом за нами іншим шляхом зі всім моїм багатством, – відповіла княгиня. Після цього Ольга, знявши жалобний одяг, вдяглася у світле шлюбне вбрання, як належить княгині, разом з тим, радісно виглядаючи. Вона повеліла древлянам їсти, пити і веселитися, а своїм людям наказала, щоб вони прислужували древлянам, їли з ними, але не напивалися. Коли ж древляни напилися, княгиня наказала своїм людям заздалегідь приготованою зброєю – мечами, ножами і списами – вбивати древлян. Убитих лягло більше п’яти тисяч. Так Ольга, змішавши веселість древлян з їхньою кров’ю, – помстилась таким чином за вбивство свого чоловіка, і повернулася до Києва. Через рік Ольга, зібравши військо, пішла на древлян зі своїм сином Святославом Ігоревичем, залучивши і його до помсти за смерть батька. Древляни вийшли їм назустріч з немалою військовою силою. Зійшовшись разом, обидві сторони запекло билися, поки кияни не здолали древлян і не вигнали останніх до стольного міста Коростень, віддаючи смерті. Древляни зачинилися в місті, Ольга цілий рік невідступно тримала його в облозі. Побачивши, що місто важко узяти нападом, мудра княгиня придумала таку хитрість. Вона послала сказати древлянам, які зачинилися в місті: – Навіщо, безумці, морити себе голодом, не бажаючи покоритися мені? Адже інші ваші міста підкорилася мені; жителі їхні сплачують данину і живуть спокійно в містах і селах, обробляючи свої поля. – Ми теж хотіли б, – відповіли ті, що зачинилися, – підкоритися тобі, та боїмося, щоб ти не стала знову мстити за свого князя. Ольга ж відправила до них другого посла зі словами: – Я вже неодноразово мстила і старійшинам і простим людям вашим. І тепер бажаю не помсти, а вимагаю від вас данини і покори. Древляни погодилися сплачувати їй ту данину, яку вона захоче. Ольга запропонувала їм: – Я знаю, що ви зараз зубожіли від війни й не можете сплатити мені данину ні медом, ні воском, ні шкірами, ні іншими придатними для торгівлі речами. Я й сама не хочу обтяжувати вас великою даниною. Дайте мені якусь малу данину на знак вашої покори, хоч по три голуби і по три горобці з кожного дому. Мені й цього досить, щоб переконатися у вашій покірності. Древлянам ця данина здалася настільки незначною, що вони навіть глузували з жіночого розуму Ольги. Вони негайно поспішили зібрати з кожного дому по три голуба і горобця й послали їй з поклоном. Ольга сказала мужам, які прийшли до неї з міста: – Ось, тепер ви підкорилися мені і моєму синові, – живіть у мирі, завтра я відступлю від вашого міста і повернуся додому. З цими словами вона відпустила згаданих мужів. Усі жителі міста дуже зраділи, почувши про слова княгині. Ольга ж роздала птахів своїм воїнам з наказом, щоб пізно ввечері до кожного голуба і кожного горобця прив’язали по клаптю тканини, просякнутої сіркою, як слід підпалити і одночасно випустити всіх птахів у повітря. Воїни виконали цей наказ: птахи полетіли у місто, з якого їх узяли. Кожен голуб влітав у своє гніздо і кожен горобець – у своє місце, й негайно місто запалало в багатьох місцях, а Ольга в цей час віддала своєму війську наказ оточити місто з усіх боків і почати напад. Населення міста, рятуючись від вогню, вибігало за стіни й потрапляло до рук ворога. Так узяли Коростень. Багато древлян загинуло від меча, інші з дружинами і дітьми згоріли у вогні, а інші – потонули в річці, що протікала під містом. Тоді загинув і князь древлянский. З тих, хто залишився в живих, багатьох відвели в полон, а інших княгиня залишила на місцях їхнього проживання і наклала на них тяжку данину. Так княгиня Ольга помстилася древлянам за вбивство свого чоловіка, підпорядкувала собі всю древлянську землю і повернулася до Києва зі славою і торжеством. І управляла княгиня Ольга підвладними їй областями Руської землі не як жінка, а як сильний і розумний муж, твердо тримаючи в своїх руках владу і мужньо обороняючись від ворогів; для останніх вона була страшною, а для своїх людей – улюбленою, як милостива і благочестива правителька, як справедливий суддя, який нікого не ображав, накладаючи покарання з милосердям. Нагороджуючи добрих, вона вселяла злим страх, віддячуючи кожному за його вчинками. У всіх справах управління вона виявляла далекоглядність і мудрість. При цьому Ольга, милосердна душею, була щедрою до бідних, убогих і знедолених. До її серця швидко доходили справедливі прохання, і вона швидко їх виконувала. Всі справи її, не дивлячись на те, що вона була язичницею, були угодні Богу, як достойні християнської благодаті. Зі всім цим Ольга поєднувала стримане і цнотливе життя: вона не хотіла виходити заміж вдруге, перебуваючи в чистому вдівстві, утримуючи синові своєму до днів його повноліття княжу владу. Коли ж останній змужнів, вона передала йому все управління, а сама, сховавшись від слави і піклування, жила поза турботами управління, вдаючись до справ благодійності. Настав сприятливий час, коли Господь захотів засліплених невірою слов’ян просвітити світлом святої віри і привести до пізнання істини і наставити на путь спасіння. Початки цього просвіщення Господь благозволив, на посоромлення жорсткосердних мужів, доручити немічному жіночому сосуду, тобто – блаженній Ользі. Як раніше проповідниками Свого воскресіння Він зробив жон-мироносиць (Мф. 28, 9-10) і Свій хрест чесний, на якому був розіп’ятий, явив світу з надр земних через жону – царицю Єлену, так і потім, в землі Руській, бажав насадити віру святу, дивною жоною, новою Єленою – княгинею Ольгою. Господь обрав її як чесний сосуд для пресвятого імені Свого – щоб вона пронесла його в землі Руській. Він запалив у її серці зорю Своєї невидимої благодаті, відкрив її розумні очі для пізнання істинного Бога, Якого вона ще не знала. Вона вже зрозуміла оману і заблудження язичницького нечестя, переконавшись, як в очевидній істині, про те, що шановані нерозумними людьми ідоли – не боги, але бездушні творіння людських рук. Тому вона не тільки не шанувала їх, але і гребувала ними. Як купець шукає дорогоцінні перли, так Ольга від щирого серця шукала істинного богошанування і знайшла його таким чином. З провидіння Божого вона почула від деяких людей, що є один істинний Бог, Творець неба, землі і всього творіння, в Якого вірують греки. Крім Нього ж немає іншого Бога. Прагнучи істинного богопізнання не лінива від природи Ольга захотіла сама піти до греків, щоб своїми очима подивитися на християнську службу і повністю переконатися у їхньому вченні про істинного Бога. Взявши з собою особливо знатних мужів, вона відправилася з великим багатством до Царгороду по воді. Там її прийняли з великою честю цар і патріарх, яким Ольга вручила щедрі дари, достойні таких осіб. У Константинополі Ольга навчалась християнській вірі, щодня старанно слухаючи Слово Боже і придивляючись до величності богослужбового чину та інших сторін християнського життя. Серце її загорілося любов’ю до Бога, в Якого вона увірувала без сумніву. Тому Ольга висловила бажання прийняти святе хрещення. Цар же грецький, який на той час овдовів, хотів одружитися з Ольгою: його приваблювала в ній краса обличчя, розсудливість, хоробрість, слава, а також простір руських земель. Імператор сказав Ользі: – О, княгине Ольго! Ти достойна того, щоб бути християнською царицею і жити разом з нами в цьому стольному місті нашого царства. І почав імператор говорити Ользі про шлюб. Вона ж, зробивши вигляд, що не відкидає пропозиції царя, але хоче спочатку охреститися, сказала: – Я прийшла сюди заради святого хрещення, а не заради шлюбу. Коли я охрещуся, тоді можна говорити і про шлюб, бо не може нечестива і неохрещена жона з’єднуватися з християнським мужем. Цар почав прискорювати з її хрещення: патріарх, достатньо наставивши Ольгу в істинах святої віри, оголосив її до хрещення. І коли була вже приготована купіль для хрещення, Ольга попросила, щоб сам цар був її хрещеним батьком: – Я, – говорила вона, – не охрещуся, якщо сам цар не буде мені хрещеним батьком. Я піду звідси без хрещення, – ви ж дасте відповідь Богові за мою душу. Цар погодився на її бажання. Патріарх охрестив Ольгу, а цар став її хрещеним батьком, прийняв її від святої купелі. Ольгу нарекли Єленою, як і першу християнську царицю – матір Костянтина Великого. Після хрещення патріарх за літургією причастив Ольгу Божественних Таїн Пречистих Тіла і Крові Христових і благословив її зі словами: – Благословенна ти серед жон руських, бо ти, залишивши темряву, осягнула світло істинне. Зненавидівши ідольське багатобожжя, ти полюбила єдиного істинного Бога. Ти уникнула вічної смерті, заручившись життям безсмертним. Тому тебе ублажатимуть сини землі Руської! Так благословив її патріарх. З людей, які прийшли з Ольгою, багато чоловіків і жінок також охрестилися, і раділи в Царгороді з нагоди хрещення княгині Ольги. Цар же влаштував того дня великий бенкет, і всі веселилися, славлячи Христа Бога. Потім цар знову почав розмову про шлюб з Ольгою, нареченою в святому хрещенні Єленою. Але блаженна Єлена відповіла йому на це: – Як можеш ти мене, свою хресну дочку, взяти собі за дружину? Адже не лише згідно із християнським законом, але й з язичницьким, ганебно і неприпустимо, щоб батько одружувався з дочкою. – Перехитрила ти мене, Ольго! – вигукнув цар. – Я і раніше говорила тобі, – заперечила блаженна Ольга, – що прийшла сюди не для того, щоб царювати з тобою: мені з моїм сином досить влади і в Руській землі. Я прийшла стати нареченою безсмертного Царя, Христа Бога, Якого я полюбила всію душею, бажаючи сподобитися Його вічного царства. Тоді цар, залишивши свій нездійсненний намір і плотську любов, полюбив блаженну Ольгу духовною любов’ю як свою дочку, щедро обдарував її й відпустив із миром. Залишаючи Царгород, блаженна Ольга, прохаючи у патріарха напоумлення і благословення, сказала йому: – Помолися, святий отче, Богові за мене, що повертається в свою країну, де син мій перебуває в язичницькому заблудженні і всі люди тверді, як камінь, у стародавньому своєму нечесті, – нехай позбавить мене Господь там, за твоїми святими молитвами, від всякого зла. Патріарх відповів їй: – Вірна і благословенна дочко моя у Святому Дусі. Христос, в Якого ти одягалася у святому хрещенні, нехай Сам захистить тебе від усякого зла, як захистив Він Ноя від потопу, Лота – від Содому, Мойсея з Ізраїлем – від фараона, Давида – від Саула, Даниїла – від пащі левової і трьох юнаків – від печі. Нехай збереже тебе Господь від напасті, благословенна ти в народі твоєму і тебе ублажатимуть онуки і правнуки до останніх років. Це благословення патріарха блаженна Ольга прийняла як скарб, цінніший за найдорожчі дари. Разом з цим вона прийняла й повчання про чистоту і молитву, піст і стриманість і всі добрі діла, які личать богоугодному християнському життю. Потім блаженна Ольга прийняла від патріарха чесний хрест, святі ікони, книги та інші потрібні для богослужіння речі. Вона прийняла від патріарха також пресвітерів і кліриків. І поїхала блаженна Ольга з Константинополя до себе додому з великою радістю. Розповідаєтся, що на чесному хресті, отриманому нею з рук патріарха, бувв наступний напис: “Руська земля оновилася для життя в Бозі святим хрещенням, прийнятим блаженною Ольгою”. Після кончини блаженної Ольги віруючі зберігали цей хрест до днів великого князя Ярослава Володимировича. Останній, збудувавши в Києві велику і прекрасну церкву святої Софії, поставив згаданий хрест у вівтарі з правого боку. Нині хрест цей вже не існує: під час багатократних пограбувань Києва святі церкви його спустошувалися. Але повернемося до розповіді про блаженну Ольгу. Повернувшись до Києва, нова Єлена – княгиня Ольга, як сонце почала проганяти темряву ідольського нечестя, провіщаючи затьмарені серця. Вона побудувала першу церкву в ім’я святителя Миколая на Аскольдовій могилі, і багато киян навернула до Христа Спасителя. Але сина свого Святослава вона ніяк не могла привести до істинного розуму – пізнання Бога: повністю віддаючись військовим походам, він не звертав уваги на слова матері. Він був хоробрим мужем, який любив війни, і життя своє проводив переважно серед полків і раті, а не вдома. Матері своїй, що зверталася до нього з умовляннями, Святослав говорив: – Якщо я прийму християнську віру і охрещуся, то від мене відступлять бояри, воєводи і вся дружина. Мені ні з ким буде воювати проти ворогів і захищати нашу вітчизну. Так відповів князь Святослав. Втім, він не забороняв хреститися бажаючим. Але не багато було вельмож, які приймали святе хрещення. Навпаки – вельможі хулили таких людей, бо для невірних християнство є безумство (1 Кор. 1, 18). Серед простого народу багато приєднувалося до Святої Церкви. Свята Ольга відвідала Великий Новгород та інші міста, навертаючи людей до віри Христової всюди, де тільки могла. При цьому вона знищувала ідолів, ставлячи на їх місця чесні хрести, від яких для переконання язичників звершувалося багато знамень і чудес. Повернувшись на батьківщину, у село Вибутське, блаженна Ольга і тут виголосила слово проповіді християнської до близьких їй людей. Під час перебування в цій землі вона прийшла на берег ріки Великої, що тече з півдня на північ, і зупинилася напроти того місця, де в річку Велику впадає ріка Псков, яка тече зі сходу (у описуваний час на цих місцях ріс великий дрімучий ліс). З того берега річки свята Ольга побачила, що зі сходу на згадані місця, осяюючи їх, з неба сходять три світлих променя. Дивне світло від цих променів бачила не тільки сама свята Ольга, але й її супутники. Блаженна дуже зраділа і подякувала Богу за видіння, яке передрікало просвіщення тієї країни благодаттю Божою. Звернувшись до людей, які супроводжували її, блаженна Ольга пророче сказала: – Нехай буде вам відомо, що з волі Божої на місці, осяяному трисяйними променями, виникне церква в ім’я Пресвятої і Живоначальної Тройці та збудується велике й славне місто, багате на все. Після цих слів і досить тривалої молитви, блаженна Ольга поставила хрест: і донині храм молитовний стоїть на місці, де його поставила блаженна Ольга. Обійшовши багато міст землі Руської, проповідниця Христова повернулася до Києва і тут для Бога творила благі діла: якщо в дні язичництва вона звершувала добрі діла, то тим більше тепер, просвітившись святою вірою, блаженна Ольга прикрашалася всякими чеснотами, прагнучи благодогоджати новопізнаному Богові, своєму Творцеві і Просвітителеві. Пригадавши видіння на річці Пскові, вона послала багато золота і срібла на побудову церкви в ім’я Святої Тройці. При цьому вона повеліла населяти те місце людьми: і за короткий проміжок часу розрослося місто Псков (назване так від річки Псков) і прославлялося в ньому ім’я Пресвятої Тройці. В цей час князь Святослав, залишивши в Києві свою матір і своїх дітей, – Ярополка, Олега і Володимира, пішов на болгар: під час війни з ними він захопив біля вісімдесяти міст, і йому особливо сподобалася їхня столиця – місто Переяславець, де він і став жити. Блаженна ж Ольга, перебуваючи в Києві, учила своїх онуків, дітей Святослава, християнській вірі, наскільки остання була доступна їхньому дитячому розумінню. Але вона не наважувалася охрестити їх, побоюючись якої-небудь неприємності з боку сина, і поклалася на волю Господню. Коли Святослав затримався в землі болгарській, печеніги несподівано напали на Київ, оточили його і почали облогу. Свята Ольга з онуками зачинилася в місті, якого печеніги не могли взяти. Господь, Який зберігав вірну рабу Свою, захистив і місто за її молитвами. Звістка про нашестя печенігів на Київ досягла Святослава. Він поспішив зі своїм військом із землі болгарської, несподівано напав на печенігів і примусив їх тікати. Увійшовши до Києва, він вітав свою матір, вже хвору, і знову хотів залишити її, щоб йти в землю болгарську. Але блаженна Ольга зі сльозами сказала йому: – Навіщо залишаєш мене, сину мій, і куди ти йдеш? Шукаючи чужого, кому доручаєш своє? Адже діти твої ще малі, а я вже стара, та й хвора; я чекаю швидкої кончини – відходу до улюбленого Христа, в Якого вірую. Я тепер ні про що не турбуюся, тільки про тебе: жалкую про те, що хоч я і багато тебе вчила і переконувала залишити ідольське нечестя, увірувати в істинного Бога, пізнаного мною, але ти нехтуєш цим. І я знаю, що за твою неслухняність тебе чекає на землі поганий кінець, а після смерті – вічна мука, приготована язичникам. Виконай же тепер хоч це моє останнє прохання: не йди нікуди, поки я не помру і мене не поховають. Тоді йди, куди хочеш. Після моєї кончини не роби нічого, що вимагає в таких випадках язичницький звичай. Нехай мої пресвітер з кліриками поховають моє грішне тіло за християнським звичаєм. Не смійте насипати наді мною могильного кургану і звершувати тризни. Але пошли в Царгород золото до святійшого патріарха, щоб він звершив молитву і приношення Богові за мою душу і роздав милостиню убогим. Почувши це, Святослав гірко заплакав і опобіцяв виконати все, що вона заповідала, відмовляючись тільки від прийняття святої віри. Через три дні блаженна Ольга вкрай ослабла. Вона причастилася божественних Таїн пречистого Тіла і животворчої Крові Христа Спаса нашого. Весь час вона перебувала в постійній молитві до Бога і до Пречистої Богородиці, Яку завжди після Бога мала собі за помічницю. Закликала вона і всіх святих. Особливо старанно молилася блаженна Ольга про просвіщення землі Руської після її смерті. Передбачаючи майбутнє, вона неодноразово в дні життя свого пророче передрікала, що Бог просвітить людей землі Руської і багато з них будуть великими святими. Про швидке виконання цього пророцтва і молилася блаженна Ольга перед своєю кончиною. Молитва ще була на вустах її, коли чесна душа її звільнилася від тіла й її, як праведну прийняли руки Божі. Так вона перейшла від землі на небеса і сподобилася увійти у чертог безсмертного Царя – Христа Бога. Як першу святу землі Руської її причислили до собору святих. Померла блаженна Ольга, в святому хрещенні Єлена, 11 липня. Вона прожила в шлюбі сорок два роки, а під час вступу до шлюбу вона була повнолітньою дівою – їй було близько двадцяти років. На десятий рік після смерті чоловіка вона сподобилася святого хрещення, після хрещення ж побожно прожила п’ятнадцять років. Таким чином, її життя тривало близько дев’яноста років. Оплакували блаженну Ольгу син її, князь Святослав, бояри, сановники і всі люди. Блаженну Ольгу з честю поховали за християнським обрядом. Після кончини святої Ольги збулося її пророцтво про злу кончину сина і про добре просвіщення землі Руської. Сина її, Святослава (як повідомляє про це літописець), убили через кілька років у битві з князем печенігів –Курею. Куря відтяв голову Святослава і з його черепа зробив собі чашу, окував її золотом і написав наступне: “той, хто шукає чуже, – губить своє”. Князь печенігів пив з цієї чаші під час бенкету зі своїми вельможами. Так великого князя Святослава Ігоревича, хороброго і досі непереможного в битвах, за пророцтвом матері спіткала зла кончина за те, що він не послухав її. Сповнилося пророцтво блаженної Ольги і про землю Руську. Через двадцять років після її кончини, її онук Володимир прийняв святе хрещення і просвітив святою вірою землю Руську. Побудувавши кам’яну церкву в ім’я Пресвятої Богородиці (звану Десятинною, тому що на її утримання Володимир давав десяту частину свого майна) і, порадившись з Леонтієм, митрополитом Київським, святий Володимир взяв із землі чесні непорушні мощі своєї бабусі, нетлінні та сповнені пахощами. Він з великою шаною переніс їх у згадану церкву Пресвятої Богородиці та не під спудом, а відкрито поклав їх для тих, хто приходив до неї з вірою і отримував сповнення своїх молитов; від чесних мощей подавалося багато зцілень різних хвороб. Не варто замовчувати і про наступне: над гробницею блаженної Ольги в церковній стіні було віконце. І якщо хтось із твердою вірою приходив до чесних мощей, віконце само по собі відкривалося, і той, хто стояв назовні, чітко бачив через це віконце чесні чудотворні мощі, які лежали в середині. Причому достойні бачили і якесь дивне сяйво, що сходило від них. І якою б хворобою не була вражена людина, якщо вона мала віру – зразу ж отримувала зцілення. Перед маловірним же віконце не відкривалося, і він не міг бачити чесних мощей, навіть якщо б увійшов до самої церкви: він бачив тільки гріб і не міг отримати зцілення. Віруючі ж отримували все на користь душі і тіла за молитвами святої Ольги, нареченої у святому хрещенні Єленою, і з благодаті Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Оптинський старець з України

Старцями називають православних християн, частіше всього в чернечому або ієрейському сані, наділених від Бога талантом вести людей до спасіння. Зазвичай вони мають: дар молитви, дар розрізняти помисли (чи від Бога вони та його ангелів чи від духів зла), дар прозорливості чи пророцтва, дар учительства, дар зцілення духовних і тілесних хвороб. Всі ці якості були притаманні старцю Йосифу, ієромонаху Оптиної пустині — чоловічого монастиря поблизу м. Ковельська (тепер Калужська обл. в Росії). Свято-Введенська Оптинська пустинь була найбільшим центром старецтва на той час. В миру Іван Юхимович Литовки народився 2 листопада 1837 року в селі Городище Старобільського повіту Харківської губернії (тепер — Луганська область). Його батьки були добрі, розумні і благочестиві люди, мали трьох синів і трьох дочок, користувалися великою повагою у односельців. Батько Юхим Омелянович був сільських головою, мати Марія Василівна — із священицького роду. Вони постійно ходили в церкву, а вдома завжди читалися духовні книги, а особливо — житія святих. В своїй оселі батьки любили приймати ченців, що збирали подаяння на монастирі і обов’язково кожному подавали чималі кошти. Другого сина при хрещенні назвали Іваном на честь святого Іоана милостивого патріарха Олександрійського, про якого знали як про великого творця милосердя. Для своїх дітей батьки намагалися дати не стільки земного багатства, як скарбу Небесного, тому й виховували їх у страху Божому, покірними та благочестивими. З матір’ю діти ходили в церкву, молилися, а Ваня навіть співав на кліросі. Лише чотири роки виповнилося йому, як помер батько, а мати прожила ще сім років і померла під час епідемії холери. Найбільше любила Ваню старша сестра Олександра, майбутня черниця. Вона зберегла спогади про його дитинство: хлопчик був хворобливим, але лагідним і надто чуттєвим до чужого горя. У 8-річному віці йому було чудесне видіння Матері Божої “в короні і з хрестиком”. Воно залишило глибокий слід в душі хлопчика і з тих пір він дуже змінився. Став тихим і задумливим та полишив всякі дитячі забави. В його серці загорілась жива віра і любов до Цариці Небесної. Якось в селі сталася велика пожежа. Переляканий Ваня простягнув руки до церкви зі словами: “Цариця Небесна! Залиши нам наш будинок, він же зовсім новий!”. Дитяча молитва була почута: все кругом згоріло, а будинок Литовкіних залишився. За рік до своєї смерті мати відвезла сестру Олександру в Борисівську Тихвінську пустинь, яка була тоді під духовним управлінням Оптинських старців. Ставши круглим сиротою, Ваня поселився у старшого брата Семена, але той досить швидко розпустив батьківський дім і майно до нитки. Тяжкі часи наступили в житті юного Івана, прийшлося переносити і голод і холод, працювати у різних хазяїв. Єдиним спадком, що залишився від батьків, була молитва, єдиним місцем утіхи для молодої душі був храм Божий. Іван відправляється з прочанами до Києва, щоб вклонитися святиням древнього міста. Душа його тягнеться до монастирського життя. По путі він відвідує Святогорську обитель та свою сестру-черницю, яка вже звалася Леонідою в Борисівській пустині. В свій час вона ділилася із старцем Макарієм своїми турботами за меншого брата Івана, хотіла щоб він пішов у монастир і добре пам’ятала відповідь старця: “Не сумуй, буде він ченцем!”. Та вже й сам Іван був готовий до цього. Після щасливої зустрічі із сестрою він отримує пораду її наставниці — стариці Алітії йти в оптину пустинь. Не в Київ, куди тягнуло його серце, а туди куди показала йому рука послуху. Це був Божий Промисел для 24-річного Івана Литовніка: його життєва пристань — Оптина Святовведенська пустинь. Прийшов він туди 1 березня 1861 року. Трохи побув у послуху помічником кухаря. Його беззаперечна слухняність і мовчазність були помічені відразу. Невдовзі йому було запропоновано перейти в “хатинку” преподобного Амвросія. В цій “хатинці” він прожив рівно 50 років. Бути поряд зі старцем Амвросієм для Івана була і велика честь і велика втіха. В той же час постійна суєта і прийом численних відвідувачів надто засоромлювали і обтяжували його. Він знову почав мріяти про Київ, а ще й про Афон. Якось преподобний Амвросій застав його якраз за такими роздумами і, читаючи його думки, промовив: “Брате Іване! У нас краще, ніж на Афоні”. Вражений почуттям послушник зрозумів, що його помисли, то була лише спокуса. Він сильно повірив, що в словах старця Амвросія звучить для нього вказівка Господня. З того часу Іван стан самим відданим і любимим учнем преподобного Амвросія. Кожне слово старця і його воля стали для Івана законом. В 1864 році він отримав рясофор, а 16 червня 1872 року був пострижений в ченці з іменем Йосиф на честь преподобного Йосифа Піснеписця Солунського ченця і автора багатьох канонів. Через 5 років його було висвячено на ієродиякона. Та невдовзі отець Йосиф тяжко захворів і мало не помер, але на його молитви Госпо дь дарував зцілення. 1 жовтня 1884 року в 12 верстах від Оптиної була відкрита Шамардинська Казанська жіноча обитель. Тоді ж отець Йосиф був висвячений на ієромонаха і став старшим келійником преподобного Амвросія. Головним своїм обов’язком отець Йосиф вважав берегти старця і турбуватися про його спокій. Зі всіма він вів себе мирно, вмів всіх смиряти власним смиренням і поступливістю. Незважаючи на велику зайнятість, отець Йосиф знаходив час читати твори Святих Отців, а особливо “Добротолюбіє”. Старець Амвросій став поступово готувати його також до старецького служіння, вже тоді вбачаючи в ньому свого наступника. В лютому 1888 року отець Йосиф знову серйозно захворів, був переведений у монастирську лікарню і невдовзі був пострижений у велику схиму. Літом 1890 року розпочалися чергові збори на щорічний виїзд в Шамордіно, де отець Йосиф завжди був незмінним супутником старця Амвросія. Але зараз почув від нього такі слова: “Тепер тебе не візьму, тобі треба залишатися — ти тут потрібний”. Вперше за 30 років спільного життя преподобний Амвросій їхав туди без отця Йосифа. А ще ж наказав отцю Йосифу перейти в його келію, в головах поставити ікону, а перед нею — невгасиму лампаду. Лише пізніше стало зрозумілим, що так він доручав Цариці Небесній свого наступника і всю Оптину обитель. Настоятель обителі архімандрит Ісаакій обрав отця Йосифа своїм духівником. Старець Амвросій виїхав, щоб більше вже в обитель не повернутися. Осіню наступного року він захворів, а 10 жовтня наступила блаженна кончина. Тіло преподобного Амвросія було поховане на кладовищі його рідної Оптиної обителі. Мало-помалу вся братія і Оптиної, і Шамордіної насельниці зі всіма потребами почали звертатися до отця Йосифа. Всі духовні чада преподобного Амвросія побачили в ньому послідовника свого духівника. Тепер в отця Йосифа був заведений суворий розпорядок дня. Він ніколи не був надто ласкавим, а особливо з близькими людьми, та коли треба — був поблажливим і м’яким. На обитель поступами пожертви самі різні, але подяка в нього була всім однакова: “Спаси, Господи!”. На різні запитання прихожан відповіді у отця Йосифа були короткими, чіткими й зрозумілими. Докази самолюбства й самовиправдання руйнувалися відповіддю єдиною: “Ну що ж, треба потерпіти”. Отець Йосиф був наділений даром зцілення і від пристрастей, і від хвороб тілесних, а ще був істинним прозорливцем. Будучи самим непрестанним молитвеником, він всім своїм прихожанам радив займатися Ісусовою молитвою, наголошуючи на тому, що при цій молитві треба смиренно вести себе абсолютно у всьому. Молитви старця Йосифа мали велику силу і всі, хто довірявся його порадам, благополучно проходили свій земний шлях. В січні 1894 року помер ієромонах Анатолій, начальник скита і загальнобратський духівник. Братія була одностайною — його наступником став отець Йосиф і пробув на цьому посту 12 років. В 1896 році старець був нагороджений наперсним хрестом. В 1905 році, багатому на трагічні події, він багато хворів і змушений був відмовитися від всіх своїх посад. Залишився лише зі своїми подвигами старецтва. Весною 1911 року стан його здоров’я значно погіршився і земне життя підійшло до завершення. Сталося це 9 травня (22 травня за новим стилем). Преподобний Йосиф похоронений на монастирському цвинтарі в Оптиній пустині в ногах у преподобного Амвросія Оптинського. Серед святих Оптинських старців це був єдиний уроженець України. Їх загальна пам’ять святкується 24 жовтня.





До дня вшанування преподобного Федора князя Острозького

Промислом Божим в День Незалежності України є пам'ять преподобного Федора князя Острозького, Києво-Печерського нетлінні мощі якого спочивають в Дальніх печерах преподобного Феодосія. Дійсно це невипадково, адже святий князь так вболівав за єдність руських князів та земель, мріяв зібрати їх в єдину державу, що дозволило б краще захистити людей та віру православну від набігів кочівників та засилля Польської корони, Литовського та Московського князівств. Славний нащадок благочестивого кореня князь Федір Острозький походить від славного роду Великого князя Київського Володимира, хрестителя Руси і дійсно, за словами піснеспівів служби преподобного, є богодарованим скарбом не тільки Волинської, а і всієї Української землі, поборником віри православної, що вогонь любові Божој в серці своєму запалив, і ним не тільки своїх, а й одноплемінних чеських людей від засилля латинників захистив і вислуховує численних паломників, що від багатьох народів приходять в святу Лавру Кијвську та на шлях спасіння їх наставляє. Молитовно вшануймо ж князя і воїна, що самого себе приніс в дар Богові, славу князювання перемінивши на вбогий монаший образ. Зачинився в печері і зараз в малому гробі перебуваючи, він серцем вміщає всю землю нашу і вже не земною зброєю, а молитвою захищає вірних людей, що чесні подвиги його оспівують. Час його заступництва й для нас настав: бачить бо вітчизну нашу від нечестивих вчень збурювану, бачить як охолола любов наша, що Христос передбачав, душ людських розслабленість і за правду Божу нерадіння. Помилуй нас твоїм заступництвом – співаємо у каноні преподобному. Преподобний князь Федір Острозький – це частина славној історіј нашого народу. Він заслуговує на гідне вшанування не тільки нашою Помісною Православною Церквою, але й Українською Державою, як і його нащадки, що були оборонцями православној віри аж до четвертого покоління.

Наверх