|
|
Дитяча
Оповідання для дітей
Православні свята
Притчі Іісуса
Уроки мудрості для дітей і дорослих
Заклик дитини
Святі і світ живої природи
Молитвослов на різну потребу
Молитви архангелам
Вірші
Розмалюйки
Уроки мудрості для дітей і дорослих
Свята тінь
У давні роки жив один святий. Святість його була така велика, що їй дивувалися ангели і сходили зумисне з неба, щоб подивитися, як, живучи на землі, можна так уподібнитися Богу. А він жив просто, розповсюджуючи навколо себе добро, як зірка розповсюджує світло, як квітка розповсюджує пахощі, сам того не помічаючи. Кожен день його життя можна визначити двома словами: він боготворив та прощав. Ніколи про те ні слова не говорив, але те виражалося у його посмішці, у його привітливості, добродушності та щогодинній добродійності.
І сказали ангели Богу: “Господи, даруй йому дар чудес”. “Я згоден. Запитайте його, чого він хоче”, – відповів Господь.
І запитали ангели святого: “Чи бажаєш ти доторком твоїх рук подавати хворим здоров’я?”. “Ні, – відповів святий. – Хай краще Сам Господь творить це”. “Чи не бажаєш ти мати такий дар слова, силою якого ти навертав би грішників на шлях істини та добра?”
“Ні, – сказав святий, – привертаючи до себе увагу інших, я тим буду відволікати їх від Бога, – у Господа ж багато інших засобів до прославлення Себе”. “Але чого ж ти, нарешті, хочеш?” – запитали ангели.
Святий із посмішкою відповів: “Чого мені бажати? Та не позбавить мене Господь милості Своєї! З нею в мене буде все”.
Але ангели продовжували наполягати: “Все ж треба, щоб ти попрохав собі дар чудес, або ми дамо тобі його силоміць”.
“Добре, – відповів святий, – я хочу творити добро так, щоб самому про те не знати”. Збентежені таким проханням, ангели почали радитися між собою, врешті зупинилися на тому, щоб тінь святого і позаду, і з боків його, не бачена ним, мала дар зцілювати хворих, полегшувати скорботи та втішати печалі.
Так і було. Коли святий проходив, його тінь, відображаючись з боків та позаду нього, покривала зеленню втоптані дороги, прикрашала квітами зів’ялі рослини, повертала чисту воду висохлим струмкам, свіжий колір обличчя блідим малюкам і тиху радість плачучим матерям. А святий, як і раніше, просто проходив своє життя, розповсюджуючи навколо себе добро, сам того не знаючи.
Божественне смирення
Жив один монах, якого називали Антоній Великий. І дійсно був він великий перед Богом і незрівняний у подвигах віри, в любові, терпеливості та мужності. І, здавалося, на всій землі у той час не було чоловіка мудрішого, побожнішого та святішого за преподобного Антонія.
Але сам святий не вважав себе великим, бо, як і належить святому, був вельми смиренний. Одного разу він дуже просив Бога показати йому людину, яку б він міг взяти собі за взірець. Усі, хто почув цю молитву, здивувалися, міркуючи: “Хто ж може бути більшим за самого Антонія Великого?! Хто краще за нього виконує заповіді Божі, хто більше нього наблизився до Бога?!”.
Але Господь сказав Антонію: “Піди в місто на таку вулицю й зайди у таку хату, і побачиш чоловіка, який зробив перед Богом більше за тебе”.
Антоній, бажаючи навчитися, як більше догодити Господові, негайно вийшов зі своєї печери, пішов та знайшов чоловіка, якого вказав йому Господь.
То був бідний чоботар, такий простий з виду, що нічим не вирізнявся серед людей. Святий Антоній припав до його ніг, благаючи його пояснити, чим він так догодив Богові. Але бідний чоловік вельми збентежився й щиро відповідав: “Істинно кажу тобі, пане добродію, що не знаю я за собою жодного доброго діла. Саме через те я кожного вечора сідаю на поріг своєї домівки, і, дивлячись на людей, що проходять, плачу і думаю: усі спасуться, один я, грішний, загину”.
Тоді зрозумів святий Антоній премудрість Божу і вклонився невідомому Святому, який перевершив усі його подвиги одним лише Божественним смиренням.
Так кожна людина, яка дивиться на свої гріхи та на свої помилки, а не стежить за гріхами й помилками ближніх, - отримує від Бога прощення всіх гріхів, спасіння та життя у вічному Царстві Божому.
Якось іншим разом Святий Антоній побачив весь світ, обплутаний тенетами диявольськими, і вжахнувся:
- Господи, так хто ж може обминути їх?
Смирення, — відповів Господь. — Воно навіть і не торкається цих тенет.
Не як хочеться, а як Бог дасть
(З розповідей старця Серафима Вирицького)
У одного бідного селянина захворіла на тиф уся родина: діти, жінка та батько, з яким вони жили. Нема бідному селянину ані чим їх годувати, ні на що лікувати, а хворі лежать немічні, голодні, і з кожним днем їм усе гірше. От покликав селянина батько й каже: “Ти один у нас дужий, візьми нашого коня, їдь до міста, продай його та купи корову, може з нею якось виживемо”.
Узяв селянин коня та й поїхав до міста, а сам на ногах ледь тримається, такий слабкий від голоду. От продав він у місті коня, а як пішов корову купувати, напали на нього злодії, збили з ніг, відняли гроші та втекли.
Сів бідний чоловік прямо на дорозі і плаче. Мав він надію врятувати сім’ю від смерті, а тепер сам-один без грошей у чужому місті мусить помирати з голоду, а сім’ю свою лишає на вірну загибель.
Проходить повз нього багато людей – заможних і бідних, сумних і веселих, а ніхто біди його не знає, тільки один Бог.
- Господи! – з самого серця вигукнув селянин. – ти все знаєш! Ти знаєш, як я хотів врятувати свою сім’ю, але нехай буде не так, як я хочу, а так, як хочеш Ти. Нехай буде свята воля Твоя, бо Ти ніколи не зробиш людині злого, а все робиш тільки для її спасіння. І якщо б це нещастя не було потрібне для мене, Ти ніколи б його не допустив. Усю надію мою покладаю на Тебе, в Твої руки віддаю своє життя і життя своїх дітей, жінки та батька!
Сидить селянин на дорозі, плаче, нема куди податися йому, і тільки одне повторює:
- Не як я хочу, а як Бог дасть. Не як я хочу, а як Бог дасть.
Раптом зупиняється біля нього багатий чоловік і питає:
- Що з тобою трапилося, і чому ти говорив такі дивні святі слова?
Селянин усе йому розказав, як є. Тоді багатий чоловік узяв його з собою й поїхав з ним на базар. Там купив пару коней, віз, навантажив його доверху всяким добром, прив’язав до нього корову, потім підвів селянина до воза і дав йому в руки віжки.
Селянин почав було відмовлятися, але багатий сказав йому:
- Не як ти хочеш, а як Бог дасть.
Так ніколи не полишає Господь тих, хто покладає на Нього свою надію.
Із житія старця Зосими Вєрховського
...Після перших днів горя і сліз (відійшов до Господа батько) мати покликала до себе своїх синів і сказала: «Ви бачите, діти мої, я уже немолода і здоров’ям слабка; не сподіваюся, що довго житиму. Тому хочу, щоб ви ще за мого життя на очах у мене розділили все майно. Я тоді помру спокійно, знаючи, що усі ви залишитесь і без мене в мирі та любові між собою, кожний маючи свою частку батьківського спадку, бо сварки і суперечки через це у більшості випадків бувають причиною сімейного розладу».
Добрі діти, виховані в страху Божому, прийняли волю матері як повеління Господнє і, попросивши її благословення, хотіли негайно ж і вирішити цю справу.
Мудра мама запропонувала їм попросити до себе посередником їхнього рідного дядька.
-Ні, мамо, - відповіли сини, - дозвольте, щоб Ваше благословення і братерська любов були між нами посередниками, в інших ми не маємо потреби. Будьте спокійні і впевнені, що ми не образимо один одного.
Мати помолилась, благословила їх, і вони взялися до діла... Три рідні брати знаходились у великій кімнаті, яка межувала з кімнатою матері. Там вона, сидячи одна, прислухалась і хвилювалась: як же відбувається між ними цей розподіл. Хрестячись зі сльозами дякувала Богу, що так мирно і спокійно йде справа в її синів.
Майже все вже було закінчено, як раптом вона почула за стіною шум: діти сперечалися. Філіп, підвищивши голос, з впевненістю говорив:
-Я старший, я хочу взяти це сам.
-Я не поступлюся тобі, - заперечував йому Ілля, - половина належить мені, а меншому не дамо.
-А хіба я не син, не такий же як і ви спадкоємець? - зі скорботою говорив Захарія (майбутній старець Захарія).
Налякана і стурбована мати поспішила до синів і крізь сльози мовила:
-Діти! Чи не радила я вам запросити посередника, щоб не сваритись?!
Всі сини з повагою встали перед нею і сказали:
-Ні, мамо, Ви будьте нашою посередницею і поможіть розв’язати нашу суперечку.
-Я найстарший, - каже Філіп, - я один хочу взяти собі батьківський борг, він не дуже великий, і мені не буде тяжким це «священне бремя».
- Воно буде ще легшим і приємнішим, якщо ми поділимо його навпіл, - продовжував Ілля.
- За що ви хочете і мене позбавити участі в цьому святому ділі? - запитав Захарія. - Невже я недостойний син мого батька?..
Так говорили між собою брати, а здивована і розчулена мати, зрозумівши все, зі сльозами впала на коліна перед іконою Матері Божої, потім обійняла і перехрестила своїх синів і, накінець, вирішила, що батьківський борг розділять порівну між собою всі троє.
Так виховані достойно, зі страхом Божим, сини благочестивої матері не зрадили її сподівань і в старості...
Блакитна драбина
(легенда)
Коли скінчив своє земне життя святий апостол Петро і був призваний на небо, то вручив йому Господь небесні ключі від райських воріт.
Зі всією священною ревністю ніс свою високу службу святий апостол, відкриваючи двері раю для душ тих людей, котрі своїм земним життям по рішенню Всевишнього Праведного Судді були достойні небесних блаженств.
Але одного разу стривожений апостол Петро приходить до Господа і, цілуючи світоносні ризи, каже: «Господи, нехай мене Твій гнів мине. Я повинен сказати Тобі про мою стурбованість. Ось уже декілька днів, я замічаю деяких людей в Твоєму пресвітлому раю, котрих я не впускав в райські ворота. Не можу знати, як вони сюди пробралися».
Тоді Бог сказав: «Іди за мною, святий Петре». Так і пішли вони: попереду Владика, за ним апостол. Довго ходили, навіть потомились. Дійшли вони, нарешті, до гранатового саду і помітили крізь гілля чийсь голубий хітон. Тихенько підійшли ближче і що ж побачили? Під горою, на зеленій галявинці, всипаній маргаритками, стоїть Пречиста Діва і дивиться вниз з краю голубого обриву звідки видно землю і людей. В руках у Пречистої тоненька, ледь помітна драбинка, зіткана з найтоншого голубого шовку.
З прірви чути стогін, страждання, гарячі молитви. І ось раз за разом спускає Пречиста свою павутинову драбинку. Та розвертається, падає вниз, і один за одним карабкаються по ній на галявинку бідні, вистраждані, заморені горем люди, чоловіки та жінки, які потім швидко зникають у садах райських.
І після кожного спасенного піднімає Владичиця вверх свої прекрасні руки і з умилінням каже: «Господь мій і Бог! Ти все бачиш, чуєш і знаєш. По Твоєму великому милосердю прости мене, що я порушую мудрі порядки Твого пресвітлого раю. Бо жила я на землі і сама я мати. Чи ж можу я відмовити матері, яка благає за сина? І чи ж не я мати всього слабкого і страждаючого людства? Відпусти мені гріх мій». Положив тоді Господь всемогутню руку свою на плече апостола Петра і каже: «Підемо звідси тихенько, нам з тобою тут робити нічого».
Пам’ятай свята
- Я такий бідний, - говорив один робітник, - що змушений працювати навіть у свята.
- Якщо ти працюєш у свята, - сказав йому священик, - то немає нічого дивного, що ти бідний. Як Бог буде благословляти твій труд, коли ти порушуєш його святу заповідь? Припини працювати у свята і проводь ці дні благочестиво. Якщо ж ти понесеш якусь втрату за ці дні, то я обіцяю цю втрату повернути.
Через п’ять місяців священик знову зустрівся з робітником.
- Я виконав вашу пораду, - сказав робітник.
- Скільки ж я повинен тобі заплатити? – запитав священик.
- Ніскільки, - відповів робітник, - з тих пір, як я припинив працю у свята, я став щасливим і не поніс ніякої втрати. П’ять місяців назад я ходив босоніж, а тепер я взутий і маю все необхідне. Ніколи я ще не був настільки радісним і тепер вірю, що придбане працею у свята ніколи на користь не піде.
Не бійся труднощів
В одній семінарії вчився хлопчик Іваник. Був він дуже старанний і сумлінний, але зовсім нездатний до навчання. Вчителі, буває, питають його щось найлегше, а бідне дитя двох слів зв’язати не може. Усі діти глузують з нього, а він тільки стоїть зі сльозами на очах, та так нічого й не скаже, поки його не посадять на місце.
Спочатку вчителі карали Іваника, бо думали, що він лінується вчитися. Але в тому то й річ, що він учив може й більше за всіх, але ніяк ті знання йому в голівці не вкладалися і геть не засвоювалися!
Мало ж того горя, що він учився найгірше, але був ще й найбідніший у класі. Тому діти зневажали його, дражнили й жорстоко насміхалися з нього.
І жилося там Іванику дуже-дуже тяжко. Але була в нього одна-єдина втіха й одна неосоромна надія: він усім своїм маленьким сердечком вірував у Бога. І от, коли спускалася ніч, він ставав на колінця і починав гаряче молитися до Господа. Спочатку каявся в усіх своїх гріхах, а тоді вже розповідав свою журбу та благав Бога допомогти йому осягнути ті страшні, недосяжні науки, такі необхідні йому у майбутньому житті.
Так молився він багато днів і ночей, і як би тяжко йому не було, не втрачав надії й не полишав молитви. Нічого не змінювалося в його житті, навпаки, ставало ще гірше; вчитися було все важче, а хлопці кепкували й дражнили ще дужче.
Але Іваник і не думав нарікати на долю й покидати молитву. І вночі він так само вставав на молитву і молився від усього свого серця так щиро, як тільки міг.
Одного разу хлопчик став, як завжди, серед ночі на молитву. І таке розчулення найшло на нього, що почав він гірко плакати, ридати і молити Бога, щоб допоміг йому. Раптом у сяйві з’явився перед ним невимовно прекрасний Ангел-Охоронитель і сказав:
- За твоє терпіння та наполегливість Бог дає тобі все, що ти просиш, і ще набагато більше.
І торкнувся рукою Іваникового чола. І ось - все в голові хлопчика проясніло, а в душу увійшов мир і спокій. Вранці він радісно усвідомив, що пам’ятає усі предмети, усе, що вчив раніше, та так ясно, ніби прочитане було в нього перед очима!..
І з того дня Іваник почав учитися добре й швидко наздогнав усіх учнів у класі, а невдовзі і перегнав їх, бо був старанніший за всіх. Закінчив семінарію він на відмінно.
Але це ще був тільки початок Божого благословення. Слухняний та побожний хлопчик згодом став священиком, а через багато років — великим чудотворцем та святим.
Ім’я його знали в усіх кінцях землі. Його полум’яна молитва підіймала прикутих до ліжка, рятувала безнадійно хворих, спасала нещасних у смертельній небезпеці.
Тисячі людей з усього світу посилали йому телеграми з благаннями помолитися та врятувати чиюсь душу, чиюсь долю. Ці імена смиренний священик перечитував годинами перед лицем Божим, і по його молитві люди діставали скору допомогу, чудесне зцілення, справжній порятунок.
Господь дав святому велику премудрість, і він писав повчання, які глибиною розуму перевершували найвидатніших тогочасних філософів. 1 нема в тому нічого дивного, бо його устами промовляв Сам Господь. Запам’ятайте ім’я цього святого та при пагоді прочитайте його житіє, сповнене безлічі справжніх чудес. Запам’ятайте, як з працелюбного, стійкого у труднощах та у молитві хлопчика Іваника Господь зростив великого, прославленого на землі й на небі чудотворця.
Ім’я йому - ІОАНН КРОНШТАДТСЬКИЙ.
Прощення
(оповідання із життя святих)
Жили в Києво-Печерській Лаврі два монахи: Тит та Євагрій. І були вони такими однодумними друзями, що уся братія дивувалась.
Але людиноненависник диявол не міг того терпіти і почав сіяти між друзями розбрат. І так він хитро їх намовляв один проти одного, що вони його проминали, а сердилися кожний – на друга свого.
Малий вогник загасити легко. Але брати не загасили ворожнечі на початку водою смирення, не попросили один у одного прощення, от вогник і розгорівся у велике полум’я ненависті. Душі братів гинули, їхні ангели гірко плакали, а біси з того раділи.
Усі монахи зі сльозами благали Тита з Євагрієм примиритися, згадати Суд Божий і свою вічну долю – але даремно: колишні друзі стали тепер ворогами (а все через те, що слухалися намов диявола й не виконували заповіді Христа!).
Раптом сталося так, що Тит сильно занедужав. Тоді розкаявся він перед Господом і зруйнував усі демонські твердині, бо захотів примиритися з колишнім другом своїм. Він послав одного ченця переказати Євагрію такі слова: «Прости мені, брате, Бога ради, що я образив тебе гнівом своїм!».
Але Євагрій, почувши смиренне вибачення Тита, не тільки не простив, але й прокляв друга свого.
Монахи ж, побачивши, що Тит уже вмирає, сказали один одному: «Притягнемо сюди Євагрія. Може коли він побачить свого друга в обіймах смерті, то змилується над ним, адже й сам він завинив і перед ним, і перед Богом. Невже не розкається й не примириться з братом?».
І вони потягли Євагрія силоміць. Тит же, як тільки побачив старого друга, зібрав останні сили, впав Євагрію в ноги та з плачем промовив:
- Прости мені, брате, і благослови!..
Але той відвернувся від друга перед усіма і сказав люті слова:
- Не прощу тобі ні в цьому житті, ні в майбутньому.
Тільки-но він вимовив це, як упав мертвим.
Великий жах охопив братію, аж тут нове диво вразило їх. Хворий на смерть Тит устав зовсім здоровим. Браття оточили його, і він повідав їм дивовижне:
- Коли ви привели до мене друга, і я поклонився йому, а він відвернувся від мене, я побачив грізного Ангела з вогненним списом. І коли брат не простив мені, він вдарив його цим списом, і той упав мертвим. А мені ангел подав руку й підняв мене, і я відчув себе здоровим.
Так Господь завжди милує тих, хто прощає. Хто шукає мир зі своїм ближнім, той знаходить мир із Самим Богом.
Чорна крапка
Один старець призвав один раз своїх учнів і показав їм аркуш чистого паперу, у середині якого стояла чорна крапка.
- Що ви тут бачите? - запитав старець.
- Крапку, - відповів один.
- Чорну крапку, - підтвердив інший.
- Жирну чорну крапку, - уточнив третій.
І тоді їхній улюблений учитель сів у куток і заплакав.
- Скажи нам, отче, про що ти так гірко плачеш? - зачудувалися учні.
-Я плачу про те, що всі мої учні побачили тільки маленьку чорну крапку й ніхто з них не помітив чистого білого листа...
Як часто ми судимо про людину тільки за її маленькими недоліками, забуваючи про достоїнства.
Скнарість
- Що мені робити? - запитав хтось у старця Амвросія. - На мене скнарість напала.
- Почни віддавати спершу те, що тобі не потрібно. Потім зможеш давати більше й навіть із шкодою для себе. І, нарешті, будеш здатний віддати й усе, що маєш, - відповів старець і розповів таку притчу.
Один мандрівник прийшов у село й став просити милостиню. Спочатку він звернувся до дуже скупої жінки, яка віддала йому стару-стару хустку. Інша була доброю й віддала мандрівникові дуже багато гарних речей. Тільки пішов він від них, як сталася в селі пожежа, і все згоріло. Мандрівник поспішив повернутися й віддав погорільцям усе, що одержав: тій жінці, що багато дала, багато й повернув, скупий же віддав рвану хустку.
Добре братство миліше багатства
В одному селищі жили два брата; вони орали землю і сіяли хліб. У молодшого було семеро дітей, а старший був неодружений. Жили брати дружно, землі між собою не ділили, разом орали й сіяли. Коли поспів хліб, вони зжали його й поділили снопи нарівно.
Прийшла ніч. Ліг старший брат і думає: «Чи добре ми хліб поділили? У брата родина більша, йому на дітей багато хліба треба. Піду я та й підкладу своїх снопів». І він пішов і переклав частину своїх снопів у копицю брата.
У ту ж ніч молодший брат сказав своїй дружині: «Чи добре ми із братом хліб поділили? Брат старий, він живе один, нема кому допомогти йому в домашніх роботах. Додамо йому небагато наших снопів». І зробили вони, як задумали.
Удень дивляться брати - снопів не зменшилося, знову в обох порівно. Подивувалися брати, але нічого не сказали один одному. І так кілька ночей брати хліб перекладали один іншому. Нарешті вони стали вартувати вночі поле й застали один одного на місці.
Братня любов - міцніше кам’яних стін.
Ревна молитва
Один священик був наділений від Бога даром прозорливості, один раз він ішов служити Божественну службу. Проходячи повз келію одного ченця, священик побачив біля цієї келії безліч бісів в образі жінок, юнаків, тварин, всі вони раділи й веселилися. Бачачи їх, священик з жалем зітхнув і сказав: «О, до яких лінощів дійшов брат цей, і тому біси оточують його й радуються!»
Після звершення служби, священик, вертаючись додому, зайшов у келію до ченця, про яке радувалися біси, і сказав: «Мене, брат, дуже долає скорбота. Помолись за мене. Вірую, що якщо ти створиш молитву, мені буде легше».
Чернець сказав зі смиренністю: «Та я, отче, не гідний створити молитву за тебе.»
Але священик почав умовляти ченця невідступно й говорив: «Не піду від тебе, поки не даси мені слово хоча б по одній молитві щоночі творити за мене».
Чернець дав слово й після цього став щоночі молитися. І от один раз, молячись за священика, чернець розчулився й викликнув: «О, окаянна душа моя, про ієрея молиться, а про себе чому ні?! Створи хоча одну молитву й за себе».
І так після цього провів чернець сім днів: він щоночі творив дві молитви - одну за священика й одну за себе.
От священик знову йде повз ту ж келію й знову бачить тих же бісів, але вже не радіють вони, а сильно сумують і зляться. Тоді священик зрозумів причину зневіри бісів, зайшов знову до ченця й говорить: «Брат, створи любов, поклади за мене й іншу молитву. Я переконався, що твоя молитва діє благотворно. Тільки не попускай і не лінуйся, тому що я почуваю, що в міру ослаблення твоєї ретельності й у міру посилення твоїх лінощів у молитві, я починаю відчувати скорботу».
Чернець обіцявся творити щодня за ієрея дві молитви, а разом з тим став творити дві молитви й за себе.
Через кілька днів священик побачив у келії ченця тільки декількох бісів, та й ті плакали і жалілися один одному: «От цей чернець зовсім зіпсувався й вийшов з нашої покори; привчився молитися й молиться ранком і ввечері. Якщо не вдасться нам його схилити до лінощів, то прийде втекти від нього».
Почувши це, священик знову ввійшов у келію ченця, поцілував його й сказав: «Дякую тобі, брат, за твої молитви, вони мені дають велике полегшення й розраду. Але прошу тебе помолитися й про мою стару матір, що страждає різними недугами; будь для неї благодійником».
Слова священика цього разу більше, ніж колись, зворушили ченця, і він погодився молитися й за матір священика. Але при першій же молитві згадав і про свою матір і про свого батька - став молитися й за їх. Потім став молитися й за ігумена свого, і за духівника, і за інших. І так звик чернець до молитви, що вона, зрештою, зробилася для нього потребою.
Бачачи, що чернець, який раніше лінувався в дотриманні молитовного правила, став ревний у молитві й досить міцний у ній, а також, що біси відбігли від нього, а замість них стали оточувати й наповнювати келію ченця світлі духи - ангели Божі, ієрей подякував і прославив Господа у своєму серці.
Христос Воскрес!
(за оповіданням М. Каразина „Фомка Кистень»)
З’явився в одній окрузі каторжник Фомка Кистень. Був він злим і безжалісним. Нікого не шкодував - ні старого, ні малого. Кажуть, поводилися колись із ним жорстоко, от він і злився, ніби мстив усім.
Як тільки його не ловили, навіть хотіли вбити. Але нічого не вдавалося: Фомка, як вовк, відчувши засідку, завжди залишався неушкодженим.
У ніч на Христове Воскресіння усі пішли в храм на службу. Тільки в одному багатому будинку залишився хворий хлопчик і сторожа. Коли батьки повернулися, вони побачили, що двері відчинені, а сторожа міцно спить.
- Приходив хтось? - запитали в сина.
- Дядько приходив. Великий-великий, із чорною бородою. Я йому яєчко простягнув, що сам розмалював, і сказав: «Христос Воскрес!» Він подивився на мене й відповів: «Воістину Воскрес!» Потім поклав мені щось на постіль і втік.
Глянули батьки - а в ліжечку кистень лежить. Це така зброя в старовину була. Все зрозуміло: Фомка-каторжник їх відвідував.
Дуже вони стривожилися, зібрали людей і почали облаву. А коли вийшли на площу до церкви, побачили: стоїть навколішки Фомка і невідривно дивиться на хрест. Хотіли його спіймати, а він, побачивши народ, голосно сказав: «Христос Воскрес!»
І народ йому: «Воістину Воскрес!»
Підійшов священик із хрестом, подивився на розбійника й промовив: «Христос Воскрес!» А той радісно: «Воістину, воістину Воскрес!»
- Чи приймаєш святе хресне цілування? - запитав священик.
- Недостойний, - смиренно схилив голову Фомка.
Але священик благословив його і приклав хрест до уст. Що відбулося в душі розбійника, ніхто не знає. Тільки від дотику до святині він здригнувся. Його зв’язали і відвели в поліцію. Він не пручався, а на всі запитання відповідав словами хлопчика: «Христос Воскрес!» - і при цьому немов щось простягав людям.
Лікарі вирішили, що Фомка втратив розум, але єпископ строго сказав: «Це раніше він був божевільний і знаходився в полоні духів злоби. Нині ж душа його просвітлилася». І взяв його на поруки.
Незабаром прийшла в округу епідемія, і люди стали сотнями вмирати. Тоді й показав себе Фомка Божою людиною: не боячись ніякої зарази, доглядав за хворими. Утішаючи нещасних, він говорив їм одне: «Христос Воскрес!»
Почалися заморозки, і хвороба відступила. Пригадали лікарі про свого блаженного помічника, та не знайшли - зник він. А через декілька років люди натрапили в тайзі на печеру. З неї вийшов самітник і сказав їм про те, що відбулося в його душі: «Христос Воскрес!»
Білі птахи
Одному чоловікові приснився дивний сон. Йому снилось, що ангел Господній з’явився перед ним, кивком голови наказав іти слідом і повів його в церкву. Там п’ятеро людей, стоячи на колінах, молились Богу, а перед кожним сидів білий птах зі складеними крильми. «Глянь на цих людей, - звелів Ангел, - і зверни увагу на те, як будуть поводитись птахи».
Чоловік уважно подивився на першу постать, що схилилася. То була вишукано одягнена жінка, котра стала на коліна для молитви на середині церкви. Піднявши очі, вона почала молитися і слова вільно полились із її уст. Птах, що сидів перед нею, був найбільший, граціозний і сліпучо-білий. Протягом усієї молитви він ні разу не поворухнувся, ні разу не змахнув крилом. «Простягни руку і доторкнись до нього», - звелів Ангел. Чоловік легенько доторкнувся до крил птаха і поспішно забрав руку: «Здається, він мертвий!» «Так, ти правду кажеш, він мертвий, - сумно відповів Ангел. - Ця жінка ходить до церкви дуже акуратно з раннього дитинства. Коли вона відправляється в храм, то одягає вишуканий одяг. Вивчивши напам’ять кращі молитви, вона промовляє їх дуже старанно. Слова, що злітають з її вуст прекрасні. Але жінка не надає їм ніякого значення і, вийшовши з церкви, відразу забуває їх. Вона навіть не думає про те, що говорить. Подивись! Бачиш, вона крадькома коситься на сусідку і думає, скільки могла б коштувати її шапка».
Чоловік підійшов ближче до другої постаті, що молилась. То був чоловік. Здавалось, він звертається до Бога від усього серця. Прекрасний білий птах, що сидів біля нього, розправив крила і злетів. Чоловік, слідкуючи за його польотом, підняв голову і побачив, що в церкві не було даху: там, в височині, сяяла небесна синь і чудовий птах, піднімаючись все вище і вище, радісно ширяв в яскравих сонячних променях. Але раптом набожний вигляд чоловіка, що молився, змінився... Погляд його став важким і понурим: стиснувши кулаки, чоловік пробурмотів крізь зуби якусь погрозу і раптом, ширяючий в небесах птах, склавши крила, ринув униз немов пронизаний смертельною стрілою і розбився об камінні плити.
«Цей чоловік почав молитися щиро, - відповів Ангел на допитливий погляд супутника, - але під час молитви він згадав про свого недруга і гнів закипів у його серці, відвернув його від любові. В його душі нема прощення і забуття образи. Поглянь, він зайнятий зараз тим, що придумує план своєї помсти. Ні, його молитву ніколи не почує Господь».
Третьою, що молилася, була жінка із стиснутими на грудях руками і слізьми на обличчі. Вона шепотіла молитву і її білий птах то здіймався вверх, то безсило опускався. Здавалось, йому щось заважало: ось і знову, набравшись сил, птах піднявся до краю церковних стін і знову зірвався вниз. І все ж таки він не розбився. Відчайдушно чинячи опір, птах біля самої землі розправив крила, почав набирати висоту і рухи його ставали все впевненішими. Нарешті птах досяг ясної блакиті і зник в освітленому небесному просторі. Ангел, що слідкував за боротьбою, полегшено зітхнув. «Цій жінці довелося пережити велике горе, - сказав Ангел, - і вона втратила віру в те, що Бог любить її. Довго не приходила вона до церкви, але сьогодні нарешті прийшла і спробувала молитись. Однак під час молитви повернулись її сумніви, віра знову похитнулась і вона вже готова була здатись. Тоді вона звернулась до Господа, признаючись у своїх сумнівах. Господь, почувши молитву жінки, наблизився, щоб утішити її і укріпити її віру. Бачиш, вона посміхається!»
Четвертим був якийсь вуличний бродяга, перед котрим сидів брудний птах. Здавалось, він був зовсім нездатним злетіти. Чоловік почав молитись. Слів не було чути, він ледве ворушив вустами, звертаючись подумки до Бога. І тут опущені крила птаха затріпотіли, декількома сильними помахами крил він досяг краю стін. Сонячні промені торкнулися краю брудного пір’я і раптом чудово засяяли незвичною чистотою. Ангел радісно посміхнувся. «Цей чоловік ніколи не вчився молитись, - сказав він. - Ні разу в житті йому не приходилось молитись і він не знав які слова йому потрібно говорити. Але серце його обтяжене нудьгою і гріхами звернулось до Господа, молячи про милість і прощення. І Господь почув його. В цю мить всі Ангели небесні раділи і торжествували, бо ще один грішник навернувся до Отця Небесного».
Останнім був маленький хлопчик, перед котрим сиділа маленька, дрібненька пташечка. Молитва його була проста і нехитра. Він каявся в тому, що згарячу вдарив сестричку, просив у Бога допомогти розібратися у математиці і зробити так, щоб мама скоріше видужала. Він дякував за футбольний м’яч, який тато подарував йому на день народження. Маленька пташечка легко змахнула крильми, радісно защебетала і зникла в небесах. А хлопчик весело побіг грати у м’яча і, проходячи мимо Ангела, засміявся від щастя.
На цих прикладах ми бачимо, яку велику силу має молитва від щирого серця.
Милостиня
Надворі бушувала хуртовина. При дорозі сиділа стара жінка і просила милостиню. Жалюгідне ганчір’я ледве захищало її від крижаного вітру. Вона з ранку не їла, але побляклі очі її були спокійні і виражали тверду віру в Провидіння. “Може, пройде повз мене перехожий, - сподівалася вона, - пожаліє, подасть милостиню: я куплю хліба і повернуся до себе на горище”. Вечоріло, а вона все ще сиділа і чекала... Нарешті, підійшов перехожий. Товстий шар снігу приглушив кроки, і вона зауважила його лише тоді, коли висока фігура вже промайнула мимо неї.
Жалібний голос старої змусив його оглянутися.
- Бідна! - сказав він із жалем, уповільнивши кроки. - Як тяжко їй в такий холод!
Але пройшов мимо, нічого не подавши. Старенька не образилась, її втішило співчуття людини. Згодом наблизилась карета. В ній їхав багач, вбраний в теплу шубу. Помітивши нещасну при дорозі, він відкрив вікно карети, звелів кучеру зупинитися. Стара квапливо підійшла. «- Яка холоднеча!» - вигукнув багач і поспіхом протягнув їй монету, мигцем зауваживши, що вона золота.
«- Ой! Це забагато! - вигукнув він, але не встиг втримати її. Монета вислизнула з його пальців і впала в сніг. Порив вітру зачинив вікно, і, здригнувшись, багач закутався в шубу і поїхав. - Звичайно, я дав забагато, - пробурмотів він, - але, врешті решт, не збіднію...» Після розкішної вечері, сидячи біля каміна, він пригадав стару.
- Не так вже й холодно, як мені здалося, - зауважив він, вмощуючись зручніше в кріслі. - Звичайно, не варто розкидатися золотом... Але - справа зроблена, і я сподіваюся, вона використає ці гроші з користю. Це велика щедрість. Бог нагородить мене!..
Добрався додому і перший перехожий. Він зігрівся і сів вечеряти. Але не зміг спокійно їсти, згадуючи про стареньку, яка залишилася серед снігових кучугур. Він каявся, що не зупинився і не допоміг їй.
- Принеси ще тарілку! - наказав він нарешті слузі. - Я зараз повернуся.
Сказавши це, він квапливо пішов туди, де залишилася старенька. Вона була все ще там і шукала змерзлими руками в снігу.
- Що ти шукаєш? - запитав він.
- Я шукаю монету, що мені кинув із карети пан, - відповіла стара тремтячим голосом, знесилена голодом і холодом.
«Нічого дивного, що вона не знайшла монету, - подумав чоловік - руки її заклякли, та й сама вона майже сліпа».
- Боюся, ти не знайдеш монету, - сказав він лагідно, - пішли краще зі мною, нас чекає вечеря і тепло... Ти будеш моєю гостею...
Бідна старенька, зрадівши, пішла за своїм супутником, ледве переставляючи ноги. Помітивши, що вона кульгає і погано бачить, він взяв її під руку і привів до себе додому.
... Коли Ангел у ту ніч робив запис у Книзі Життя, він не згадав про золоту монету, дану багачем помилково. Але серед добрих справ, зроблених за день, відвів перше місце вчинку людини, що розкаялась у своїй черствості і вийшла ще раз на мороз, щоб розділити тепло і затишок з нещасною бабусею.
Гріх осуду
Один монах в скиту згрішив. Братія, зібравшись поговорити про його справу, послала по старця Мойсея. Але смиренний Мойсей відмовився бути на їхній раді. Скитський ігумен послав до нього вдруге сказати, що вся братія чекає на нього. Тоді Мойсей прийшов у скит. Він насипав в старий, дірявий кошик піску і ніс за собою.
- Що це означає? - спитали ченці, коли він прийшов до них.
Показуючи на пісок, який висипався з кошика, Мойсей відповів:
- Бачите, скільки за мною гріхів, - я не можу й полічити їх!.. Як же я буду судити про гріхи іншого?
Ченці, не сказавши і слова братові, який согрішив, мовчки розійшлися, простивши його.
Малина
(Чудеса преподобного Серафима)
Приїхав у Саровський монастир перед Різдвом Христовим новий архієрей. Багато чув був він про угодника Божого, але не вірив цим розповідям про чудеса. А може, і люди щось не те наговорили йому? ...Зустріли архієрея ченці дзвонами, у храм провели, потім в архієрейську келію. Почастували його. На другий день служба. Оглянув все архієрей і запитує: “А де ж живе отець Серафим?” А отець тоді не в монастирі жив, а в пустинці своїй. Подали архієрею коней. А була зима, снігу в Саровських лісах - кучугури по шию! Насилу проїхав архієрей. Та ще й пішки довелося йти.
Отця Серафима попередили, що сам архієрей йде до нього в гості. Угодник Божий вийшов назустріч без шапочки (клобука) і смиренно в ноги архієрею поклонився. “Благослови, - говорить, - мене, убогого і грішного, святий Владико! Благослови, отче!”. Він і архиієрея так звав: отче та й отче. Архієрей благословив і йде поперед нього в пустиньку. Отець під руку його підтримує. Решта залишилися чекати. Ввійшли, помолились, сіли. Отець і говорить: “Гість у мене високий, а от вгостити його в убогого Серафима нічим”. Архієрей подумав, що отець хоче його чаєм почастувати, і говорить:
- Ти не тривожся, я ситий. Та й не за цим я до тебе приїхав і сніг топтав. От про тебе все чутки йдуть різні.
- Які, отче? - запитує угодник Божий, ніби й не знаючи.
- Говорять, ти чудеса твориш.
- Та що Ви, отче, убогий Серафим чудеса творити не може; чудеса творити тільки Господь Вседержитель може. Йому все можливе, Всемилостивому. Він і світ весь чудесний з нічого сотворив. Він і через ворона Іллю годував. Він і нам з тобою, отче, ось, дивись, благодать яку дав.
Архієрей глянув у куток, куди показував угодник, а там величезний кущ малини, а на ньому повно ягід стиглих. Обімлів архієрей і сказати нічого не може. Зимою! малина! і на голій підлозі виросла! Як у казці! А отець Серафим взяв блюдце чайне та й рве малину. Нарвав і підносить гостю. “Їж, отче, їж! Не ніяковій. У Бога всього багато! І через убогого Серафима по молитві його і по Своїй милості невимовній Він все може. Як віру будете мати хоч з гірчичне зерно, то й горі накажете: “Руш у море!” Вона і пересунеться. Тільки сумніватися не потрібно, отче. Їж, їж!”
Архієрей все з’їв, а потім раптом поклонився отцю в ноги. А отець Серафим випередити його встиг і говорить: “Не можна тобі кланятися перед убогим Серафимом, ти - архієрей Божий. На тобі благодать велика! Благослови мене, грішного, і помолися!”
Архієрей послухав і підвівся. Благословив батюшку і тільки два-три слівця сказав:
- Прости мене, старець Божий: згрішив я перед тобою! І молись за мене, грішного, і в цьому житті, і в майбутньому.
- Чую, отче, чую. Тільки ти до смерті моєї нікому нічого не говори, інакше хворіти будеш...
Дивиться архієрей, а куща вже нема, а на блюдечку від малинки сік де-не-де залишився, - виходить, не примарилось. Та й пальці в нього в малиновому соку.
Вийшов архієрей. Свита його чекає. “І чого це, - думають, - він так довго говорив з отцем Серафимом?” А він, без шапочки, знову під руку його веде до самих санок. Підсадив і ще раз в сніг поклонився. А архієрей, як тільки від’їхав, говорить своїм: “Великий угодник Божий. Правду про нього говорили, що чудеса може творити”. Але ні слова про малину. Тільки дорогою мовчав і хрестився, а то деінколи і скаже: “Великий, великий угодник!” А коли помер отець, він і розповів про малину.
З книжки про преподобного Серафима Саровського
Правильна дорога
(притча)
Був один юнак, такий праведний, такий чистий серцем, що й ангели з ним бесідували. І дуже засмучувало того юнака, що він як не старається утримуватися від зла, а все одно - в чомусь-то згрішить. Кається він, бідний, плаче, каже: «Боже! Я не хотів Тебе засмутити! Прости мені! Захисти. Навчи мене більше не грішити». І так уже пильнує, так старається берегтися від гріха, але ні - знов той гріх, як ворожа стріла, наздоганяє його.
Не стерпів юнак такої тяжкої боротьби й заголосив до Бога: «Господи! Може я не тим шляхом іду? Врозуми мене, бо я знемагаю у цій боротьбі!». Аж бачить - сходять до нього ангели Божі, взяли його та й підняли високо над землею. «Дивись, - кажуть, - он різні дороги життя».
Бачить юнак: іде одна дорога до самого неба. Уся вона в чорних плямах, як від пожежі, та плями невеличкі, і вже пробиваються крізь них пишні квіти. А навколо тих плям наче крапельки крові.
- Чорні плями, - пояснили ангели, - це гріхи, краплі крові - ознака боротьби з ними, а квіти - прикликання імені Божого. Хто так бореться з гріхом, у того він швидко загасає. І така дорога веде до неба.
- Але ж ці чорні плями тягнуться аж до самого кінця шляху, - як же така грішна людина може потрапити в Царство Боже? - здивувався юнак.
- Іншої дороги на небо в людини немає, - відповідали ангели. - З гріхом людина воює до останнього свого подиху. Але тільки цей шлях веде до Бога, у вічне життя й радість.
Тоді побачив юнак іншу дорогу, яка іде в безодню. Вона була вся спалена, уся чорна. І зрозумів юнак, що це дорога тих, хто не бореться зі своїм гріхом і не призиває імені Божого, а покинув свою душу напризволяще.
І показали йому ангели ще третю й четверту дорогу. Ці дороги нікуди не йшли, бо вони верталися до свого початку. Обидві вони були також попалені гріхом, але одна з них була лише покрапана кров’ю, а друга лише з квітами.
- Дивись, - проказали ангели, - так нічого не досягає той, хто бореться з гріхом без Бога, або хто молиться Богові, а сам нічого не робить. Вибирай же тепер, котра з цих чотирьох - твоя дорога.
- Перша! Тільки перша! - вигукнув юнак. - Я готовий, з Божою допомогою, битися з гріхом до останнього свого подиху. Я більше не буду сумувати, бо знаю тепер, що саме ця дорога веде в життя вічне, в Царство Небесне.
Сказання про три дерева
Давно-давно на вершині гори стояли три маленькі деревця і мріяли про те, ким би вони хотіли стати, коли виростуть.
Перше деревце поглянуло на зорі, що, мов діаманти, мерехтіли над ними, і сказало:
- Я мрію володіти скарбами. Я хотіло б, щоб з мене зробили розкішну скриню, вкрили золотом і наповнили дорогоцінним камінням. Я буду найгарнішою скринею у всьому світі!
Друге деревце подивилося на річку, яка впадала в затоку, прислухалося до шуму прибою, і замріяно мовило:
- А мені хотілося б стати прекрасним вітрильником, щоб борознити великі води і служити могутньому цареві. Я буду найнадійнішим кораблем в усьому світі!
Третє деревце подивилося на гамірне місто, яке лежало в долині, і сказало:
- Я хотіло б назавжди залишитися на цій гірській вершині. Я хочу вирости таким високим, щоб людям, які зупиняться подивитися на мене, доводилося піднімати очі до неба і задумуватись про Бога. Я буду найвищим деревом в усьому білому світі!
Пройшли роки. Лили дощі, світило сонце, і три маленькі деревця стали високими та міцними деревами.
І ось одного разу на вершину гори прийшли дроворуби.
Перший дроворуб поглянув на перше дерево і сказав:
- Це красиве дерево. Саме воно мені й потрібне.
І під ударами його гострої сокири перше дерево впало на землю.
- Тепер з мене зроблять гарну скриню, - думало воно. - Я буду зберігати дивовижні скарби.
Другий дроворуб подивився на друге дерево і сказав:
- Це міцне дерево. Саме таке мені й потрібне.
І під ударами його гострої сокири упало на землю друге дерево.
- Тепер я буду борознити великі води, - думало воно. - Я буду могутнім кораблем, достойним перевозити царів!
Третє дерево впало духом, побачивши третього дроворуба, який підійшов до нього. Воно стояло струнке і високе, вказуючи людям на небеса.
Але цей дроворуб навіть ні разу не подивився вгору.
- Мені згодиться будь-яке дерево, - пробурчав він. І під ударами його гострої сокири третє дерево упало на землю.
Перше дерево зраділо, коли дроворуб приніс його в майстерню теслі. Але тесля, який виконував замовлення бідних, простих людей, не думав про скрині для зберігання коштовностей. І його мозолисті від роботи руки перетворили дерево в ясла для худоби.
Дерево, яке було колись таким красивим, не вкрили золотом і не наповнили коштовним камінням. Його, покрите тирсою, поставили в хліву і наповнили сіном для худоби.
Друге дерево раділо, коли дроворуб приніс його на корабельну верф, але там ніколи не будувалось жодного великого корабля. І дерево, яке було колись таким могутнім, розпиляли на тонкі дошки, з яких змайстрували простий риболовецький човен. Човен був невеликий і недостатньо міцний для того, щоб борознити води морів, тому його продали рибалкам, які ловили рибу в озері. Щодня його наповнювали рибою, так що він увесь нею пропах.
Третє дерево було розчароване, коли його розпиляли на бруски і склали в штабель на складі.
- Що трапилось? - дивувалося це, колись високе, дерево. - Все, чого я бажало – це залишитися на вершині гори й направляти думки людей до Бога. Невже в тому моє призначення, щоб припадати пилюкою на складі?
Багато-багато днів і ночей минуло. Три дерева вже й забули про свої мрії.
Але якось в одну з ночей світло золотої зірки осяяло перше дерево, коли молода Жінка поклала своє новонароджене Немовля в ясла для худоби.
- Жаль, що я не можу зробити для Нього колиску, - тихо мовив Її чоловік.
Але Мати Немовляти потиснула його руку і усміхнулась, тому що гладке міцне дерево світилося золотим зоряним сяйвом.
- Ці ясла прекрасні, - сказала вона.
І перше дерево раптом дізналося, що в ньому лежав найбільший Скарб з усіх, що коли-небудь існували у світі...
Якось увечері стомлений Подорожній і Його друзі ступили до старого риболовецького човна. Подорожній заснув, а човен, зроблений з другого дерева, тихо плив по поверхні озера.
Раптом налетіла сильна буря з громом та блискавками. Друге дерево здригалося усіма своїми тоненькими дошками. Воно знало, що в нього не вистачить сил боротися з бурею, і бачило небезпеку, яка загрожувала життю пасажирів.
Стомлений Подорожній прокинувся. Він встав, простер Свою руку і сказав:
- Замовкни, перестань.
І буря відразу заспокоїлась. Вона ущухла так само швидко, як і почалася.
І тут друге дерево здогадалося, що воно везе Царя всього Всесвіту.
Одного разу, в п'ятницю зранку, третє дерево потривожили, коли бруски, які були нарізані з нього, витягнули з забутого штабелю.
Воно тремтіло, коли його проносили крізь розгніваний, глузуючий натовп. Воно здригалося, коли до нього прибивали руки Людини. Воно відчувало глибоку безвихідь і відчай, коли по ньому стікала на землю кров Розп'ятого.
Але в неділю ранком, коли зійшло сонце і земля під ним похитнулася від радості, третє дерево дізналося, що Божа любов усе змінила.
Вона зробила перше дерево прекрасним, тому що сподобила його стати колискою Спасителя світу.
Вона зробила друге дерево могутнім, тому що удостоїла його послужити Цареві всього всесвіту.
І кожного разу, коли люди думають про третє дерево, що було гідне стати символом спасення людства, вони думають про Бога.
Так чудесним чином здійснилися мрії трьох маленьких дерев.
Дитяча молитва до Бога дійшла
На найбільш глухій вулиці великого торгового села Лискова стояла напіврозвалена хата. В ній з горем-бідою мешкав коваль Степан із жінкою Лукерією і чотирирічним сином Васильком.
Називали Степана ковалем тільки за звичкою. Він давно припинив працювати і з кмітливого майстра перетворився в обірваного брудного п’яничку. Не довго промучилась з ним Лукерія. Захворіла з горя і померла, а Васю взяла до себе його тітка Дарія. Ввечері, вкладаючи хлопчика спати, Дарія вчила його молитися Богу і додавати на молитві слова: «Боже милостивий, спаси мого тата, не вели йому вино пити».
А тато ніби й забув про сина і, які раніше, пив. Якось восени спить непробудним сном хмільний Степан, і сниться йому покійниця Лукерія - така світла, радісна, тиха. За руку вона тримає синочка, а сама докірливо дивиться на чоловіка. Страшно стало Степану від такого погляду покійної. Прокинувся він і, злякано глянувши на образи, перехрестився.
Весь день він ходив сам не свій, а ввечері зовсім несила стало йому. Накинув Степан кафтан на зіщулені плечі і побіг до хати Дарії провідати синочка - можливо легше стане на душі.
Підійшов він до хати, а зайти не сміє, боязко. Бачить, одне вікно напіввідчинене. Сів під ним Степан і дивиться: Дарія вже Васю спати хоче вкладати. А Вася б’є поклони перед іконою і шепче:
- Боже милостивий, вели тату моєму вина не пити.
Ніби ножем по серцю різнули Степана ці слова сина. Не втримався п’яниця, заплакав і тихо поплівся додому.
На ранок він прийшов до приходського священика і пообіцяв кинути пити. Батюшка помолився з ним і говорить:
- Ось що, Степане! Вино ремеслу не товариш, сам знаєш. Якщо не будеш пити, влаштую я тебе в кузню Єгора Івановича.
- Рідненький мій! - прошепотів Степан.
З тим і пішов! Напевно, Василькова молитва до Бога дійшла. Синок вимолив батька.
Через деякий час Степан уже роздував міхи в кузні Єгора Івановича. Диву даються люди: не п’є чоловік і який справний став! А через рік Степан і своє діло відкрив. Хазяйнує тепер у нього Дарія. Перейшла вона разом з Васильком до Степана жити.
Часто згадує Степан разом з ними, як йому колись наснилася покійна Лукерія і як маленький Вася вимолив у Бога, щоб тато вина не пив.
|
Наверх
|